Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
— Повзи, борись, ну що ж ти!
Смішно, я вже чую голоси. Янголи чи чорти? Зараз перевірю:
— Слава Україні!
— Героям слава… Повзи!
Значить, янгол все-таки. Значить, до раю. «Пошли мы за свободой, Иван, и мы ее…»
— Де ти?! Встань, сучий сину, йди! У тебе ж ноги цілі. Де ти є?
А я знаю, де я є? Я не знаю, я під Києвом, коло Бориспільської, у нас тут десь дача була в моєму дитинстві. Я підвівся на ліктях. Боляче ногам, на животі велика рана, здається, і голова йде обертом — і я знаю, що там, на потилиці, мабуть, велика діра. Я знаю, а янгол вдає, що не знає. Темрява крутиться, тіні, вогні… Вогні? Я повзу на далеке світло, до Олі, з якою ми їли чіпси, класичні, з сіллю, і весільний коровай, так, з сіллю теж… Оля сміялась дзвінко і радісно, і я кружляв її по залі, і гості аплодували. Гірко! Поцілуй мене, Олю, — я помираю. Я повзу на далеке світло — для тебе. Щоби був шанс, що ти поцілуєш мене. На Бориспільській трасі багато сіл, котеджних містечок. Ми ж і від Києва від’їхали недалеко. Олю, поцілуй. Бо коли ще?
— Алло, таксі, будь ласка! Негайно, питання життя і смерті!
— Щас все вопросы такие, — тактовно відповіла оператор, мабуть, колишній працівник телефону довіри.
Але автівка приїхала швидко, велика біла «Тойота» — для рятівника всесвіту годилась, хоч і насиджена тисячами різних людей і випущена десь тоді, коли підводний човен «Комсомолець» ще не рапортував жодних проблем, і я мріяв будувати літаки на славу Радянського Союзу, і загадкові ку́льки, біла і чорна, не існували в моєму світі, як і багато інших речей. Біла «Тойота» мала іншу долю, ніж я, і таксист, старий матюкливий дід, мабуть, колишній військовий, теж годився більше для поїздок додому з корпоративу — але сьогодні вони моя команда, мають нею стати, щоб вчинити щось справжнє — нарешті, невже, неймовірно — зупинити. Зупинити хоч один біль, не лише в моїй голові переглядом чергової комедії, не поразкою й смертю, ні, зупинити біль — врятувати. Не рахувати листя — зупинити листопад. Як це робили добрі лицарі круглого столу, супермени і бетмени, Тарек і… як там імена тих хлопців, що загинули тепер на Євромайдані?
Я спав і не чув, як нас спиняла міліція. І я не знаю, що там брехав водій. А може, це він мені про міліцію брехав, хитрий здирник? Не знаю, бо спав, а про пости почув уже коли прокинувся. Ми їхали по Бориспільській трасі — як я й попросив, і я то провалювався, то виринав, то знову провалювався…
Це, мабуть, село Щасливе видно. Повзу до Щасливого. Я не доповзу, Олю… Те світло, воно далеко. Навіщо я тільки пішов на Майдан? і відморожу ж собі все. І все марно. Тим гнидам нічого не зробиш. О, машина їде…
— Стоп!
— Ти здурів, мужик, чи що?
Я біг по полю, провалювався у бруд чи сніг, ламав гілки, розриваючи чортові кола кущів, і кликав Івана. Я боявся всього. Того, що я ідіот, і Івана не існує. Того, що я не там зупинив машину. Того, що Іван не почує, що його не існує вже, тепер, коли я запізнився. Що беркутівці, чи хто там його кати, ще десь поблизу. Що злякається і поїде таксист. Я і не поранений замерзну тут тільки так.
— Я здесь… Я не Иван, я Толик…
Таксист все-таки виявився мерзотником, але мерзотником, що любить гроші. Спочатку примусив пораненого мерзнути ще, поки застилав салон якоюсь брудною ковдрою — щоб не було плям крові. Потім сказав, що візьме із мене додатково тисячу гривень, бо кров же, мабуть, протече… А за те, щоб він не дзвонив до міліції, я був винен взагалі «всі гроші». І це при тому, що я десь чув, ніби деякі таксисти на Майдан возять безкоштовно. Ага. Були б у нас всі таксисти і водії маршруток порядними людьми — і Майдану б не знадобилось.
Я впізнав Толіка вже коли привіз до лікарні — занадто розпухле обличчя, — здавав у районну, за Києвом, чув, що у Києві не можна, бо міліція забирає і добиває. Той самий Толік. Хороший мужик, сисадмін, любитель іграшкових гелікоптерів і дорогого коньяку.
— Він житиме? Може, ліки якісь треба?
— У нас є, останні, правда. Якщо маєте гроші, то лишіть. Ні, то їдьте з Богом.
Я лишив сто гривень всього, решту мав віддати таксисту, і, збуджений від свого неймовірного благородства і надзвичайних можливостей, понісся далі, на Майдан. От чесно, кортіло прямо урятувати світ. Зараз і негайно. Врятувати, а потім можна буде випити з Толіком коньяку. А зараз … Відчути ще когось, знайти Лізу, Вамбу, десятки активістів — стати героєм. Ні-ні, я вже став героєм — я тільки-но врятував життя.