Синдром листопаду, або Homo Compatiens

Опіки загоїлись, але шкіру стягнуло жахливими рубцями. Та зараз на всіх обличчях червоні відблиски, і можна уявити — чи я дарма тренував уяву, заробляючи співчуттям, — що це лише гра світла, а Лізка, вона… виняткова, неземна, як та музика, під яку пливуть сценою білосніжні балерини у блискучих пачках… Моя Лізка! І покидьок із одної з Льонькою банди не плескав окропом в дівчаче личко, не калічив, як негідні й букви Корану екстремісти калічать своїх одновірок — позбавляють краси за відмову нею, красою, ділитись із покидьком. Таким покидьком тільки і можна стати, якщо віриш, що за тобою сила нездоланна — неважливо, сила грошовитого Спонсора чи просвітленого Пророка, якого покидьок, звичайно, зрозуміти не в змозі. Покидькам, їм краще взагалі про пророків ні слова — перекрутять, і доларів до рук ні-ні — спокусяться владою, самих себе відчують не пророками навіть, божками. Вічно, з початку часів, скільки не спускайся із неба на землю, скільки не задумуй народних революцій, скільки не роби перебудов, знаходяться ті, що розуміють не так, книжки перетворюють на збірки «панятій», закони на універсальні вироки суду, будують храми, в які ніколи не ступить Пророк — хіба що аби вигнати з храму торговців, і королівські палаци, у які соромно зайти королю, і народні ради, щоб принизити народ. А чи рубатимуть вони ліси і калічитимуть душі, як русла річок, чи палитимуть відьом, і книжки, і нових людей — це, зрештою, лише прояв… Ті, що жадібні й лицемірні, не найгірші: потворять прояви життя, та хоча б не поганять основ.

Бо скільки цих спотворених вір, великих ідей, великих мрій? Інквізиціями, бригадами, талібанами, компартіями… Де в них, цих покидьках, кнопка, що увімкне людину? Велика, червона, мабуть, із написом «співчуття» — де у мені ця кнопка? Чи ми різного виду і роду? Виокремлені різними мутаціями необачних генів — кожен своїм синдромом. Більш різні, ніж Тарек і я, хоч і земляки?

Можна уявляти, що всього цього немає. Воно нас із Лізою — не стосується. Це лише гра відблисків, моя Лізка виняткова, неземна…

Я постояв навпроти. До бочки постійно хтось забрідав погрітися, і на мене не звертали уваги. Люди сиділи пліч-о-пліч, відігрівалися, теревенили, чоловіки і жінки — «майданівці». Лізка мовчала, тільки терла руки над вогнем, зажурена. І я не підійшов. Постояв і, як боягуз, шморгнув між перехожих далі, по Лізчиному Майдану.