Синдром листопаду, або Homo Compatiens
- Автор: Амелина Виктория
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Віват
- ISBN: 978-617-690-171-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Краткое содержание книги:
Я йшов далі. Звуки гітар зникли десь за спиною. Я наближався до Майдану.
Люди навколо чомусь брели майже мовчки.
— А по чому прапорці?
— А значок «Учасник Євромайдану» у вас есть?
— По десять.
— Є. По десять.
Ось і всі розмови, що я чув. Раптом засніжило, тихенько. Сніг наче пробирався до землі навшпиньках, непомітно, як я на майдан — щоб ніхто не викрив і не прогнав, не змахнув із забілених шапок. Це знак, чи що… Якийсь хлопчина вийшов з намету, озирнувся, наче від когось ховаючись, тремкими пальцями запалив маячок цигарки, затягнувся і весь ніби осів, розслабився — і тоді, як і я, побачив сніг. Обличчя пересічного хлопаки з Борщагівки, такі працюють у автомайстернях чи на заправках, а може, випадково влаштовуються страховими агентами.
А потім я побачив їх, абсолютно нереальних: зовсім старенька бабця — видно по ході — метрів зо двадцять переді мною, рухалась повільно, навантажена величезним чорним мішком. І раптом — не знаю чого, та хіба це дивно для такої старезної — зашпорталась. Роз’їхались ноги у темних чоботях, і стара, і мішок (і сніг) — все полетіло до землі.
Багато хто (та що там, мабуть, всі, хто звернув увагу на цю пригоду — крім мене) кинулись виручати чужу бабцю з такою утопічною готовністю, як герої кіно або й просто чиїхось мрій про щасливе комуністичне майбутнє. Її підняли миттєво, поставили перед нею мішок — і так само швидко розійшлись.
Я наблизився повільно, як наїжджає на героїв камера у мелодраматичний момент. Біля бабусі лишився тільки один хлопець. Хлопець із бородою, але — молодий. Я ще подумав, що борода у нього, як в Ісуса Христа. Я застиг на місці, боячись порушити химерну реальність о́бразу. Народ і сніг валив, обступаючи і засипаючи їх, і здається, лише я чув, як схожий на Христа юнак говорив до бабусі із чорним поліетиленовим мішком. Лише я бачив, як він гладив її по плечу у чорному дірявому пальті — у великі шпарини якого набивався і танув від бабусиного тепла сніг.
— Усе буде добре, не хвилюйтеся, — твердив юнак, і не знаю, як бабця, а я йому вірив.
А баба хитала головою, харамаркала щось, певно, слова подяки, хлюпала зморшкуватим носом.
«Усе буде добре, бабусю, не хвилюйтеся», — відлунювало в голові.
Відлунювало так, як після моїх видінь — лунаючи і лишаючи за собою луну, змінюючи мене зсередини, як шрами змінюють обличчя. Я скоро втік звідти, наляканий. Біг, допоки не стало ніяких шансів знову віднайти їх у натовпі, бабу і хлопця. Бо якщо він заговорить до мене або й просто пройде повз, балакаючи по мобілці, чи витягне блок сигарет, то я зрозумію, звичайно ж, — ніякий він не Христос. Зрештою хіба носив би він на шиї таку дорогу дзеркальну камеру? «Ні, він мав би стареньку-стареньку мильницю і проявляв би фотографії вдома, сам», — подумалось, і я злякався цих думок, як богохульства. Краще б забігав у церкву до однокласника, отця Олексія… А натомість я знову вірив у якусь чудасію — Христос іде на Майдан, це ж треба вигадати таке, — замість того, у що потрібно вірити, у що повірити можливо…
Сніг. Майдан. Прапори. Обличчя. Ні, я не впізнавав цих місць. Я не впізнавав цих облич. Я уявляв усе не так.
— Слава Україні!
— Що? А? Героям слава!
— Ти ж Костя? Малий любимчик… Ай як змінився! Англійську-то вивчив нарешті? — і поки незнайомець регоче, я помалу впізнаю одного із тих, зі свити Спонсора.
Його звати Льоня, і він теж сирота — тільки старший за мене років на десять. Пам’ятаю, як він казав мені, дихаючи у лице запахом алкоголю і тліну, що у нього теж немає батьків. Вони не померли — запиячилися до того, що перестали бути батьками. Льоня завжди добре до мене ставився, хоч і кепкував постійно, з того самого вечора, коли я так вдало провалився як перекладач.
— Ти як тут? — поцікавився Льоня, і я розгубився — от правильно ж я боявся.
І що казати? Ось, бандит і рекетир (сподіваюсь, колишній) питає мене, що я роблю на Майдані. А я ще й не знаю, що тут роблю.
— Як і всі. Так далі бути не може…