Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Отой неймовірний брак поспіху, знову ж таки, був частиною його шарму. Оте його ставлення: буде — то буде, а ні — то ні. Я вже почала розуміти, звідки в Ентоні Роччелли така колосальна самовпевненість. Тепер до мене дійшло, чому цей молодий чоловік без копійки в кишені походжав, як павич, наче йому належало все місто: бо якщо ти вмієш зробити жінці таке і нічого не вимагати у відповідь, то з якого дива себе недооцінювати?
Він ще трохи полежав зі мною, піддражнюючи мене за те, що я з насолоди кричала й плакала, а потім пішов до льодовні і приніс дві пляшки пива.
— Тобі треба випити, Вівіан Морріс, — сказав він. І мав рацію.
Того вечора він навіть не роздягнувся.
От хлопчисько — довів мене до того, що я мало не вмліла, а сам навіть не скинув свого дешевого гарного піджака!
Ясно, що завтрашнього вечора я повернулася, аби знову вигинатися на ліжку, умліваючи від чарівних умінь його рота.
І післязавтрашнього теж. А він далі був повністю одягнутий і нічого не просив навзаєм. Третього вечора я врешті насмілилася запитати:
— Ну а ти? Може, ти хочеш…?
Він широко усміхнувся і сказав:
— Ми дійдемо до цього, крихітко. Не хвилюйся.
І тут він теж мав рацію. Ми таки дійшли до цього — ох, дійшли, — але він чекав, поки я мало за цим не вмиратиму.
Скажу, як є, Анджело: він чекав, поки я благатиму про це.
Оте благання далося мені нелегко, бо я не знала, як благати про секс. Які слова годиться вживати гарно вихованій молодій леді, щоб просити про доступ до того чоловічого органа, що його не пасує називати, але якого так хочеться?
Чи не міг би ти…?
Якщо це не завдасть тобі клопоту, то…?
Я просто не знала слів, потрібних для такого діалогу. Звичайно, я займалася всіляким брудним і непристойним, відколи приїхала до Нью-Йорка, але ж у душі я залишалася вихованою молодою леді, а виховані молоді леді не просять про таке. По суті, останні кілька місяців я тільки й дозволяла, аби руки чоловіків, які вічно кудись поспішали, робили зі мною всіляке брудне й непристойне. Але цього разу все було по-іншому. Я жадала Ентоні, а він не квапився дати мені те, чого я прагнула, і через це я жадала його ще більше.
Як тільки наставав момент, коли я, затинаючись, белькотіла щось на кшталт: «То, може, ми колись…?» — він відривався від свого заняття, спирався на лікоть і, усміхаючись, питав:
— Що ти там кажеш?
— Ну, якщо ти колись захочеш…
— Якщо я колись захочу чого, крихітко? Кажи вже.
Я нічого не казала (бо не могла нічого сказати), а він усміхався ще ширше:
— Вибач, кицюню, але я тебе не чую. Говори голосніше.
Та я не могла цього вимовити, принаймні поки він не навчив мене, як про це говорити.
— Тобі треба вивчити кілька слів, крихітко, — сказав він мені одного вечора, коли дурів зі мною в ліжку. — І поки я не почую їх від тебе, нічого більшого не буде.
І тоді він навчив мене найнепристойніших слів, що їх я чула у своєму житті. Слів, від яких у мене палали щоки.
Він змусив мене повторювати ці слова слідом за ним і насолоджувався моїм зніяковінням. А потім знову взявся за моє тіло, а я розпласталась на ліжку, знемагаючи від похоті. Коли я сягнула такої вершини бажання, що мені аж дихання перехопило, він зупинився й увімкнув світло.
— А тепер ми зробимо ось що, Вівіан Морріс, — мовив він. — Ти подивишся мені в очі і скажеш, що саме ти хочеш, аби я з тобою зробив. Скажеш тими словами, яких я тебе навчив. Інакше нічого не буде, лялечко.
І, Анджело, бачить Бог, я таки сказала.
Подивилась йому в очі й попросила про це, як дешева повія.
А потім уже було пізно кричати на ґвалт.
Відколи я закохалася в Ентоні, мені зовсім не хотілося ходити на гульки із Селією й чіплятися до незнайомців задля нікудишніх, швидких, прісних розваг. Я хотіла тільки одного: кожної вільної хвилини бути з ним, розпростершись на ліжку його брата Лоренцо. Словом, відколи з’явився Ентоні, я, на жаль, доволі безцеремонно кинула Селію.
Не знаю, чи Селія за мною сумувала. Вона ніколи цього не показувала. Але й не віддалялася від мене. Жила собі, як раніше, і приязно усміхалася мені, коли ми з нею перетиналися (зазвичай у ліжку, коли вона у звичну годину причалапувала додому п’яна). Тепер я розумію, що була для Селії не дуже відданою товаришкою, бо ж, по суті, кинула її двічі: спочатку задля Едни, а потім задля Ентоні. Але, може, то всі молоді люди поводяться як дикі звірі, свавільно міняючи тих, кого удостоюють своєї любові й відданості. Селія, безперечно, теж бувала свавільна. Нині я усвідомлюю, що у свої двадцять завжди мусила бути в когось закохана — байдуже, у кого. Мене влаштовував будь-хто, чия харизма була більша за мою. (А в Нью-Йорку було повно-повнісінько харизматичніших за мене людей.) Я була така незріла, така невпевнена в собі, що постійно намагалася вчепитися за когось, ухопитися за чиюсь привабливість. Та зрозуміло, що закохатися я могла тільки в одну людину за раз.