Місто дівчат

Щоб отак миттєво в когось закохатися, треба, звісно ж, зовсім не знати людини. Секрет у тому, щоб виокремити в ній якусь захопливу рису, а тоді щосили метнути в неї своє серце, повіривши в те, що її вистачить як основи для тривалого почуття. Для мене такою захопливою рисою стала самовпевненість Ентоні. Її помітила, звичайно, не тільки я — зрештою, саме завдяки зухвалості він отримав роль у нашій п’єсі, — але тільки я закохалася в неї. Звісно, що я бувала у товаристві десятків самовпевнених молодиків, відколи прибула до міста кілька місяців тому (то був Нью-Йорк, Анджело, — тут тільки такі й плодяться), однак самовпевненість Ентоні мала особливу родзинку: йому справді було на все начхати. Усі зарозумілі хлопці, яких я досі зустрічала, любили вдавати із себе байдужих, але все одно відчувалося, що вони чогось хочуть, хоч навіть сексу. Натомість Ентоні нічого не жадав і ні за чим не тужив. Хоч що відбувалося, його все влаштовувало. Виграв він чи програв — його це ніяк не зачіпало. Якщо складалося не по-його, він просто йшов собі геть, незворушно засунувши руки в кишені, щоб спробувати щастя деінде. Байдуже, щó підкидало йому життя — він усе сприймав спокійно: мовляв, буде — то буде, а ні — то ні І до мене він ставився так само. Тож можеш собі уявити, що я не мала іншого вибору, як закохатися в нього по самі вуха.

Ентоні мешкав на четвертому поверсі в будинку без ліфта на Західній Сорок дев’ятій вулиці між Восьмою і Дев’ятою авеню. Ділив квартиру зі старшим братом Лоренцо, який працював шеф-кухарем у ресторані в Латинському кварталі, де Ентоні обслуговував столики, коли не мав роботи в театрі Колись його мати й батько теж мешкали в тій квартирі, але обоє вже померли. Про це Ентоні розповів мені без жодного натяку на відчуття втрати чи смутку. (До батьків він ставився так само: є — то є, нема — то нема.) Ентоні народився й виріс у Пекельній кухні. Він був корінним мешканцем Сорок дев’ятої вулиці. Змалку грав на ній у стикбол, а співати навчився за кілька кварталів звідти у Церкві Святого Хреста. Через кілька місяців я вже знала ту вулицю як свої п’ять пальців. Квартиру, звісно, теж — і досі згадую про неї з теплом і любов’ю, бо саме в ліжку його брата Лоренцо я відчула свій перший оргазм. (Ентоні не мав окремого ліжка — він спав на дивані у вітальні, але ми залюбки гостювали в кімнаті його брата, коли той був на роботі. На щастя, Лоренцо працював до пізнього вечора, даруючи мені вдосталь часу, щоб отримувати насолоду від юного Ентоні).