Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Йому здавалося, що перші десять хвилин спектаклю «просідали»: дія рухалася не так жваво, як йому хотілося.
— У вас не так багато часу, малята, щоб завоювати симпатію глядачів, — сказав він акторам одного пополудня, коли ті продиралися крізь хащі вступного номера. — Треба відразу захопити їхню увагу. Якщо перший акт повільний, другий вже не поможе, хай навіть він буде ідеальний. Люди не вертаються на другий акт, якщо перший їм не сподобався.
— Вони просто втомилися, Біллі, — мовила тітка Пеґ.
І вони справді втомилися. Майже вся трупа виступала ще й у двох щовечірніх спектаклях, підтримуючи звичний графік роботи «Лілеї» до дня великої прем’єри.
— Ну, комедія — нелегка штука, — відказав дядько Біллі. — Щоб усе виглядало легко, треба важко попрацювати. Не можна, щоб вони тепер згасли.
Того дня він ще тричі змусив усіх прогнати вступний номер, і кожного разу все виглядало трохи інакше і трохи гірше. Кордебалет ще тримався, але дехто з дівчат мав такий вираз лиця, ніби вони вже пошкодували, що їх туди узяли.
Під час репетицій навіть будівля театру мала геть паскудний вигляд — всюди стояли розкладні стільці й паперові склянки з вистиглою кавою, а в повітрі висів цигарковий дим. Бернадетт, наша домашня робітниця, старалася приборкати безлад, але все одно сміття валялося повсюди.
Страшний гармидер і сморід. Усі були в поганому настрої й гаркали одне на одного. Ні про який шик уже не йшлося.
Навіть найгарніші танцівниці виглядали миршаво у своїх шарфах-хомутах і тюрбанах — їхні обличчя обважніли від втоми, а губи й щоки потріскалися від гарячки.
Одного дощового пообіддя на останньому тижні репетицій дядько Біллі вибіг по сендвічі для нас і повернувся в театр, промоклий до нитки, тримаючи оберемок розлізлих паперових торбинок.
— О Господи, як я ненавиджу Нью-Йорк, — процідив він, струшуючи з піджака краплі холодної води.
— От просто цікаво, Біллі, — а що б ти робив цієї хвилини, якби був у Голлівуді? — запитала Една.
— А що сьогодні за день? Вівторок? — дядько Біллі глянув на годинник і зітхнув: — Зараз я би грав у теніс із Долорес дель Ріо.
— Як мило, а цигарки ти мені приніс? — запитав його Ентоні якраз у той момент, як Артур Вотсон розгорнув один із сендвічів і скривився:
— Що? А де клята гірчиця?
«Зараз дядько Біллі вріже їм обом», — подумала я.
Тітка Пеґ почала пиячити вдень. Не до явного сп’яніння, але я помітила, що вона завжди тримала напохваті фляжку й частенько до неї прикладалася. У ті часи пияцтво мене не хвилювало, але мушу визнати, що навіть я стривожилася. Крім того, усе частіше, по кілька разів на тиждень, я заставала тітку Пеґ непритомною у вітальні серед перевернутих пляшок — нагору до свого ліжка їй уже бракувало сили дійти.
А найгірше, що алкоголь не розслабляв тітку Пеґ, навпаки — вона ставала ще напруженішою. Якось вона піймала мене з Ентоні на гарячому, коли ми цілувалися за кулісами посеред репетиції, й уперше за весь час нашого знайомства визвірилася на мене:
— Вівіан, чорт би тебе побрав! Ти можеш хоч на десять хвилин відліпитися від мого головного актора?
(Хочеш почути чесну відповідь? Ні. Я не могла. Однак тітка Пеґ ще ніколи не розмовляла зі мною так різко, і я образилася.)
А потім стався інцидент із квитками.
Тітка Пеґ і дядько Біллі хотіли замовити рулони нових квитків для «Лілеї», на яких були б надруковані оновлені ціни. Вони хотіли, щоб квитки були великі, яскраво розфарбовані і щоб там було написано «Місто дівчат». Олів натомість хотіла використати старі рулони (де на квитках було тільки одне слово «Оплачено») — і ціни теж залишити старі. Тітка Пеґ стояла на своєму:
— Я не збираюся брати з людей за виставу з Едною Паркер Вотсон той самий мізер, що й за наші дурнуваті дівчачі шоу.
Олів теж не думала відступати:
— Наші глядачі не можуть дозволити собі викласти чотири долари за місце в партері, а ми не можемо викинути гроші на друк нових квитків.
Тітка Пеґ:
— Якщо чотири долари для них забагато, то хай купують квитки на балконі за три.
— Наші глядачі такого теж собі не дозволять.
— Тоді, може, вони більше не наші глядачі, Олів? Може, тепер до нас прийдуть нові? Глядачі вищого класу, бодай цей один раз.
— Ми не ставимо салонних п’єс, — зауважила Олів. — Ми працюємо для робітників, чи ти вже забула?
— Ну то, може, робітники з нашого району теж не проти раз у житті побачити якісний спектакль, Олів? Може, їм набридло, що до них ставляться як до бідняків, які ні в чому не тямлять? Може, вони думають, що варто заплатити трохи більше, щоб подивитися щось ліпше? Таке тобі не спадало на думку?