Місто дівчат
- Автор: Гилберт Элизабет
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-7-8
- Переводчик: Анна Лелев
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Місто дівчат». Краткое содержание книги:
Роман «Місто дівчат» починається 1940 року, коли дев’ятнадцятилітню Вівіан Морріс виганяють з престижного коледжу. Батьки відправляють доньку на Мангеттен до тітки — власниці невеликого, проте дуже ексцентричного театру. Несподівано для себе Вівіан опиняється у справжньому вирі довоєнного богемного життя. Знайомства із зірками, незвичайні театральні постановки, нестримний секс, ріки алкоголю і відчуття цілковитої свободи спершу заворожують та спокушають, а потім вибивають землю з-під ніг. І це лише початок шляху Вівіан довжиною в життя, який необхідно пройти, щоб зрозуміти: ти не мусиш бути хорошою дівчинкою, щоб бути хорошою людиною.
Дядько Біллі спробував залучити Олів до прослуховувань, але спроба виявилася даремною. Олів неначе хотіла нас покарати, спостерігаючи за процесом лиш краєм ока. Сиділа собі й читала редакторську колонку в «Гералд Триб’юн».
— Олів, тобі сподобалася он та пташечка? — запитав її дядько Біллі після того, як одна дуже гарна дівчина заспівала для нас одну дуже гарну пісеньку.
— Ні, — Олів навіть не відірвала очей від газети.
— Ну добре, — сказав дядько Біллі. — Нудно було б, якби ми з тобою мали однаковий смак.
— Он та нічого така, — мовила Една, показавши пальцем на тендітну красуню зі смолянисто-чорним волоссям, яка щойно закинула ногу вище за голову так легко, як інша жінка розгортає банного рушника. — На відміну від решти, вона не старається відчайдушно нам сподобатися.
— Хороший вибір, Едно, — похвалив її дядько Біллі. — Мені вона теж подобається. Але ж ти розумієш, що вона виглядає точнісінько так, як ти виглядала років із двадцять тому?
— А й справді, трохи є. Тоді не дивно, що я звернула на неї увагу. Ох, я стара самозакохана зануда.
— Ну, мені подобалася дівчина, яка виглядала так колись, і подобається та, що виглядає так зараз, — мовив дядько Біллі. — Беремо її. І взагалі — нехай усі танцюристки кордебалету будуть невисокі. Такі, як ця дівчина. Мені потрібен табун милих брюнеточок. Не хочу, щоб Една здавалася біля них ліліпуткою.
— Дякую, любий, — сказала Една. — Мені теж цього зовсім не хочеться.
Коли дійшла черга до прослуховувань на головну чоловічу роль, Везунчика Боббі — вуличного хлопчиська, який вчить місіс Калевалу грати в азартні ігри, а в кінці одружується з артисткою, — моя увага дивовижно й несподівано повернулася до мене. Бо тепер на сцені дефілювали молоді красунчики, по черзі співаючи пісню, що її дядько Біллі з Бенджаміном написали для цієї ролі. («Улітку сонце як сія, / Люблю зіграти в кості я, / А дівка як мене не схоче, / То гратиму в них хоч до ночі».)
Мені всі ті хлопці видавалися чудовими, але — як ти вже знаєш — я не надто перебирала чоловіками. А от дядько Біллі відкидав одного за одним. Цей був занизький («Він має цілувати Селію, заради Бога, а Олів точно не дасть нам купити драбину»). Той виглядав надто вже по-американськи («Ніхто не повірить, що вигодуваний на кукурудзі хлопака з Середнього Заходу — нью-йоркський розбишака»). Цей був занадто жіночний («Ми вже маємо одного хлопця, який виглядає як дівчина»). Той — занадто серйозний («Люди, тут вам не недільна школа»).
А тоді десь під вечір з-за куліс вийшов високий, худорлявий, темноволосий молодий чоловік у лискучому костюмі, трохи закороткому на нього, бо не діставав ні до кісточок, ні до зап’ясть. Руки він встромив у кишені, а на голові мав фетрового капелюха, зсунутого набакир. Він жував гумку й, опинившись на середині сцени, навіть не намагався цього приховати. І шкірився так, як той, хто знає, де заховані гроші. Бенджамін почав було грати, але молодик підняв руку — зупинись, мовляв.
— А хто тут за головного? — запитав він, дивлячись на нас.
Почувши його голос — чистий нью-йоркський акцент, різкий, чванливий і трохи іронічний, — дядько Біллі аж випростав спину.
— Вона, — сказав дядько Біллі, тицьнувши пальцем на тітку Пеґ.
— Ні, вона, — відказала тітка Пеґ, показавши на Олів.
Олів не відривала погляду від газети.
— Просто цікаво, для кого мені старатися, — молодик придивився до Олів. — Для тої тітки? То, може, я ліпше не буду починати, а зразу розвернусь і піду собі додому?
Дядько Біллі засміявся.
— Ти вже мені подобаєшся, синку. Як умієш співати, робота твоя.
— Співати я вмію, містере. Цим можете не перейматися. І танцювати вмію. Просто неохота тратити час на співи з танцями, якщо мене не візьмуть і я того всього й так не робитиму. Розумієте?
— Ну тоді я скажу інакше, — відповів дядько Біллі. — Робота твоя. Крапка.
Що ж, на ці слова Олів таки звернула увагу. Вона стривожено підняла голову.
— Але ж ми не чули, як він співає, — зауважила тітка Пеґ. — І невідомо, чи він уміє грати.
— Він ідеально нам підходить, — сказав дядько Біллі. — Повір мені. Нюхом чую.
— Вітаю, містере, — мовив юнак. — Правильний вибір. Я вас не розчарую, леді.
То, Анджело, був Ентоні Я закохалася в Ентоні Роччеллу — не буду тягнути кота за хвіст і вдавати, ніби це не так. А він закохався в мене, нехай і по-своєму, нехай тільки на трохи. А основне, що я зуміла закохатися в нього зі взірцевою спритністю — за якихось кілька годин. (Думаю, ти знаєш, що молодим таке завиграшки. І взагалі, короткі спалахи пристрасного кохання — це природний стан для молоді. Дивно тільки, що це не трапилося зі мною скоріше.)