Чужинець на чужій землі

Майк витріщився на нього:

— Мій брате... Ти відділяєшся від тіла?

— Що? Ні, ні! Вона мене не вб'є, і я не хочу помирати. Проте поріже і вдарить, якщо ти її не зупиниш. Почали!

Гаршоу підкинув попільничку високо вгору, за дюйм до високої стелі, очима стежачи за нею так, як футболіст чекає, щоб віддати пас головою. Він зосередився на спостереженні — поки одна частина його мозку намагалася сіпнути головою в останній момент замість того, щоб отримати жахливу рану на голові (а він точно отримав би огидні рани), а інша (маленька) частинка його розуму цинічно підказувала, що він ніколи не уникне цього удару. Джубалу ця його друга частинка ніколи не подобалася, але уникнути її було неможливо.

Попільничка злетіла вгору і зупинилася там.

Гаршоу дивився на неї з відчуттям, ніби він застряг в одному кадрі рухомої картинки. Через якусь хвилю Джубал згадав, Що людині слід дихати, бо відчув, як це йому потрібно. Не відриваючи погляду від попільнички, він пробурчав:

— Анно, що ти бачиш?

Вона спокійно відповіла:

— Те, що попільничка у п'яти дюймах від стелі. І я не бачу нічого, що б притримувало її. — Потім вона додала менш Упевнено: — Джубале, думаю, що це саме те, що я бачу... Але якщо камери не покажуть те ж саме, я зніму свою мантію і порву ліцензію.

— Гм... Джилл?

— Вона висить. Просто висить.

Джубал зітхнув, пішов до свого крісла і важко сів, як і раніше, втупившись у бунтівну попільничку.

— Майку, — сказав він, — що пішло не так? Чому вона не зникла так само, як напередодні — коробка?

— Але ж, Джубале, — виправдовуючись, сказав Майк, — ти сказав — «зупинити її». Ти не сказав — «змусити її зникнути». Коли я змусив зникнути коробку, ти захотів, щоб вона знову була тут. Я щось зробив не так?

— О, ні: ти все зробив абсолютно правильно. Я все забуваю, що ти завжди розумієш все буквально.

Гаршоу згадав зовсім не літературні вирази, звичні в роки його молодості, і наполегливо нагадав собі ніколи — ніколи! — не використовувати жодного з них поряд із Майклом Валентином Смітом. Бо якщо він скаже цьому хлопцеві впасти замертво чи щезнути, то — зараз Гаршоу був у цьому цілковито впевнений — Майк відразу ж дослівно виконає його вказівку.

— Я радий, — розсудливо сказав Сміт. — Вибач, що не можу знову повернути коробку. Я двічі прошу вибачення, що змарнував так багато їжі. Але я не знав, як допомогти. Тоді була потреба. Або я так ґрокнув.

— Що? Яку їжу?

Джилл поспішно сказала:

— Він говорить про тих двох чоловіків, Джубале. Берквіста і того копа з ним, — якщо він був копом, — Джонсона.

— О, так. — Гаршоу думав над тим, що він, хоча б підсвідомо, досі має немарсіанські уявлення про їжу. — Майку, я не буду засмучуватися через марнування «їжі». Вони напевно були б жорсткі та несмачні. Сумніваюся, що ревізор пропустив би їх. Дійсно, — додав він, згадуючи Конвенцію Федерації про «людятину», — я впевнений, що їх би забракували як непридатних для їжі. Тож не переймайся. Крім того, як ти й сказав, у цьому тоді була потреба. Ти ґрокнув повноту і діяв правильно.