Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Он що! — зрозумів, нарешті, диспетчер. — Тільки Кисляков був у рейсі. У Савелово їздив. Он його машина — коло паркану. Він її ремонтує.
Потапов підійшов до грузовика. Шофер сидів на підніжці і сумно дивився на розібраний карбюратор, що лежав перед ним на газеті.
— Що з карбюратором, товаришу Кисляков? — вдавано весело спитав Потапов, вдивляючись у землисте після безсонної ночі обличчя шофера.
— Що, що!.. — з досадою промовив шофер, навіть не глянувши на того, хто питав. — Замість пального дають дьоготь, а потім питають.
— Ви їздили в Савелово?
— Авжеж, не в любимчиках ходжу — як у Савелово, так мене женуть.
— Ви їхали вночі через Чорний бір?
Аж тепер, нарешті, шофер підвів очі на Потапова.
— Їхав. А що?
— От що, товаришу Кисляков: я — з держбезпеки.
— Розумію. Ваші в мене на шосе щось шукали. Тільки…
— Стривайте, товаришу Кисляков… — Потапов сів поруч з ним на підніжок. — Ми ловимо небезпечного злочинця, ворога нашої Батьківщини. 1 ми гадаємо, що він сьогодні вночі в районі Чорного бору скористався попутною машиною.
Шофер широко відкрив очі:
— Та що ви, їй-богу! Я ж віз вашого, — не дуже впевнено сказав він.
— Як нашого? Кого?
— А що він мені — документ чи що показував? Наказав везти, я й віз.
— Так, так… — квапився Потапов. — Розкажіть, який на вигляд цей чоловік.
Шофер почав розповідати. Око в нього виявилося пильне, і з кожною фразою перед Потаповим усе ясніше поставав образ Окайомова.
— На цього схожий? — Потапов показав шоферові фотографію.
— Він! Точна копія!
— Куди ви його відвезли?
— На Східний вокзал. Підвіз прямо до під'їзду.
— Він пішов у приміщення вокзалу?
— Ще при мені покликав носія і дав йому гроші на квиток.
— Куди?
— Не чув. Я вже розвертався.
— Що в нього було з собою?
— Згорток. Видно, важкий і цінний, бо жодного разу з рук не випустив.
— Дякую, товаришу Кисляков.
Розшукати на Східному вокзалі носія, який купував Окайомову квитка, було не дуже важко. І ось Потапов уже знав, що квиток куплено в купірований вагон до міста Борська і що клієнт подякував носієві не щедро, а в руках у клієнта був той самий згорток, і ніс він його сам.
— В управління, швидше! — крикнув Потапов, сідаючи в машину.
Шофер, який вже давно звик до таких наказів, глянув на площу і, всупереч усім правилам, перетнув її по прямій. Регулювальник уже підніс до рота свисток, але побачив номер машини і швидко перекрив в'їзд на площу.
За двадцять хвилин до другої Потапов доповідав про все полковнику Астангову.
— Чому в Борськ? Чому в Борськ? — нетерпляче, немов підганяючи власні думки, повторював полковник. — Так… Поїзд ще в дорозі. У Борську він буде через годину і сорок хвилин. Негайно зв'яжіться з Борськом, повідомте прикмети, хай пильно перевірять увесь поїзд. Вокзал оточити.
— Може, мені вилетіти туди літаком? Я ще встигну.
— Не треба. Я не дуже вірю, що він доїде до Борська.
Подзвонивши по селектору в Борськ і на всі проміжні станції, Потапов зайшов у свій кабінет і втомлено сів за стіл.
У розчинені вікна вривався шум вулиці. Ось почувся гучний сигнал піонерського горна. «Піонери їдуть у табори». Потапов виразно уявив собі, як мчать вулицею грузовики з веселою дітворою і на передній машині — горніст із сяючою на сонці сурмою. Він і сам колись їхав цією ж вулицею і теж сурмив у горн, і міліціонер на перехресті, посміхаючись, віддавав йому честь. Невже в його житті справді був цей безтурботний час? А зараз… Зараз десь недалеко перебуває людина, про яку він знає тільки одне — це ворог. Ворог його особистий, ворог усього його життя, ворог усього, що входить у святе слово Батьківщина. І одразу немов дикий вихор розкидав усе пережите ним за останню добу: перед очима Потапова безладно замиготіли люди, пейзажі, біле обличчя Гончарова…
Втричі важче зносити горе одному, коли не тільки близьким своїм про те горе не розповіси, коли навіть полковникові не скажеш того, що ти зараз переживаєш. Але Лена ніби відчула недобре. Півгодини тому Потапов подзвонив їй, щоб не чекала його вечеряти.
— Гаразд, — відповіла вона спокійно і, помовчавши, запитала: — У тебе неприємності?
— Ніяких. Просто дуже складна справа.
— Не хвилюйся, Колю. Ти ж знаєш себе. І я тебе знаю. 1 твої товариші знають. Ну, а неприємностей не буває тільки у тих, хто нічого не робить.
— Та звідки ти взяла? Завела: «Неприємності, неприємності»! — Потапов не міг приховати роздратування.