Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
Окайомов, не відповідаючи, підійшов до машини, відчинив дверцята кабіни і виліз на сидіння поруч із шофером.
— Швидко… в місто.
— У місто — можна, а швидко — ні, — пробурчав шофер, включаючи швидкість, — Машину на утиль пора.
Проїхавши кілометрів п'ять, шофер спитав:
— Що шукаєте?
— Що потрібно, те й шукаємо. Балакай менше, краще буде.
Мовчки вони доїхали до міста.
— Куди вам треба?
— На Східний вокзал…
До третьої години ночі на ноги підняли усе селище Лісне.
Потапов переговорив по телефону з трьома сусідніми районами і подзвонив у місто полковникові Астангову:
— Що трапилося, я ще не знаю. Годину тому я послав зв'язкового на пост Гончарова, але той його не знайшов. Слід веде в ліс.
— Дійте блискавично! — наказав полковник. — Я виїжджаю.
Собаки-шукачі взяли слід дуже швидко, але, заглибившись у ліс, почали поводитися менш упевнено, кидалися на всі боки, кружляли на одному місці. Потапов зрозумів: в лісі два сліди. Однак собаки вели людей далі і далі в гущавину бору.
… Павло Гончаров лежав навзнак — його перевернув Окайомов. По мертвотно-білому обличчю повзали мурашки. Потапов насамперед побачив цих мурашок і, опустившись на коліно, змахнув їх з обличчя друга. Потім він трохи підняв і акуратно опустив на землю важку руку, що вже не згиналася, і трохи підняв повіку над скляним оком… І все ще не хотів повірити, що Гончаров мертвий. Розстібнув йому сорочку, хотів послухати серце і відхитнувся: на нього чорними очицями глянули дві кульові рани з лівого боку.
До Потапова підійшов міліціонер:
— Товаришу майор, ось папірці якісь…
Потапов, узявши на долоню дрібні клаптики паперу, одразу зрозумів, що це таке, і наказав двом співробітникам ретельно обшукати місцевість.
До Потапова підбіг один з провідників:
— Товаришу майор, собаки взяли слід, ведуть до шосе.
Потапов востаннє подивився на мертве обличчя друга. Дивна річ: трагічне, непоправне сприймалося немов якоюсь другою свідомістю, і біль у серці був тупий, невиразний. Потапов повільно йшов від мертвого друга, не розуміючи в ту хвилину, що нестерпний біль від цієї втрати ще прийде до нього, але значно пізніше, коли на могилі вже засохнуть квіти і коли і ці події завершаться папкою з шістьма літерами «Справа», впоперек якої полковник Астангов розгонисто напише синім олівцем: «В архів…»
На шосе вже стояли машини, що примчали з міста і з сусідніх районів. Потапов побачив полковника Астангова. Він сидів на краю кювету і, здавалося, милувався картиною раннього лісу, пронизаного косими променями ранішнього сонця. Потапов підійшов до полковника.
— Убитий Гончаров!
— Загинув Гончаров?! А той знову втік…
У цей час Астангов стежив за собакою, який, покружлявши на шосе, почав рватися назад до лісу, не розуміючи, що знайшов саме той слід, який привів його з лісу на шосе.
— Заспокойте собаку! — гукнув Астангов.
Помовчавши, він повернувся до Потапова:
— Все питання в тому, куди він зник: туди? — Він махнув рукою у бік моста. — Чи туди?
— Я думаю, після того, що трапилось, він не наважиться йти в місто.
— Думаєте? Ех, Потапов, Потапов!.. Ви розумієте, що, поставивши нервового і малодосвідченого Гончарова на найвідповідальнішу ділянку, ви допомогли йому загинути? — сказавши ці жорстокі слова, від яких у Потапова потемніло в очах, полковник Астангов устав і пішов од Потапова. Зробивши кілька кроків, він обернувся і, майже підбігши до Потапова, заговорив швидко і гаряче:
— Та зрозумійте мене, Гончаров! Сильний і хитрий звір у хвилину небезпеки йде на мисливця, і це однаково небезпечно і для звіра, і для мисливця! Невже ви цього не знали?..
Не помічена полковником обмовка з прізвищем сказала Потапову все — Астангов теж увесь час думав про загиблого.
— Я майже переконаний, — помовчавши, вже спокійно говорив Астангов, — що він уже в місті. Постовий, який чергував тут на шосе, доповідає, що вночі пройшла тільки одна машина — грузовик з автобази «Сільгосппостачання». От що: беріть мою машину — і блискавкою в місто. Найдіть цей грузовик. О чотирнадцятій ноль-ноль доповісте результат. Я поки що залишуся тут…
«Победа» мчала в місто на граничній швидкості. Але якби вона навіть відірвалась од землі і полетіла, Потапов не помітив би цього.
… Автобаза «Сільгосппостачання». Диспетчер спить на вузенькій лавці, поклавши руку на телефон. Спросоння він довго не може зрозуміти, що від нього вимагають.
— Ваші машини сьогодні вночі працювали? — підвищивши голос, наче розмовляючи з глухим, втретє запитує в нього Потапов.