Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
Побачивши тристовбурну ялину, він завмер і довго лежав, затамувавши подих, прислухаючись до кожного шурхоту.
Нічого підозрілого. Окайомов швидко підповз до ялини і великим мисливським ножем розрив землю. Він узяв згорток з рацією і одягом, вибухівку, документи, а решту знову загорнув. Встав і пішов далі — до шосе.
Іти тепер було важче. Втомлював досить важкий згорток, і дорога була нова, невідома — весь час треба було думати про те, щоб не збитися з потрібного напрямку. Доводилося часто зупинятись, шукати просвіти в кронах дерев і перевіряти шлях на Полярній зірці.
Ось він знову зупинився, і в ту ж мить, коли затихли його кроки, позаду почувся хрускіт зламаної гілки. Окайомов завмер — цей несподіваний, ледве чутний звук сказав йому все: його переслідують!
Стиснувши в кишені піджака пістолет, Окайомов пішов далі, весь перетворившись на слух, — так, там позаду йшов чоловік… Чоловік, який не вміє безшумно ходити лісом. Як він не помітив його раніше? Так, абсолютно точно — його переслідують.
Трапилось це так… Гончаров пройшов до сусіднього поста за поворотом залізничної колії, поговорив із співробітником, який там чергував, і пішов назад до станції, ідучи тепер уже узліссям. Коли, за його розрахунком, до водокачки лишалося кілометрів зо два, він зупинився під старою ялиною і почав прислухатися до тихого й рівного гомону лісу. І раптом кроків за десять від нього з кущів до лісу метнулась чорна тінь, а потім з лісу долинув шурхіт, який швидко віддалявся. Гончаров уже вийняв пістолет, щоб подати умовний сигнал пострілом, але одразу передумав: «Візьму сам». Гончаров обережно почав заглиблюватися в ліс. Він тепер увесь час чув шелест попереду і його все дужче охоплювало пекуче відчуття близькості ворога і радісний трепет від думки, що він його спіймає.
Зрозумівши по звуках, що ворог вовтузиться коло своєї бази, Гончаров вирішив атакувати його після того, як той візьме свої речі. Але Окайомов порушив його план, коли, залишивши базу, пішов уперед, а не назад, і пішов дуже швидко.
Окайомов ішов, гарячково обдумуючи, що робити.
Вирішено. На ходу Окайомов вийняв з потайної кишені папірець із записом шифру, порвав його на дрібні клаптики і розкидав — за будь-якої ситуації це не повинно потрапити до чужих рук. Потім Окайомов круто повернув і пішов назустріч своєму переслідувачеві.
Гончаров притулився до дерева. Окайомов ішов прямо на нього.
— Стій, стріляю! — крикнув Гончаров, зовсім не уявляючи собі, що зробити наступної секунди, і думаючи тільки про те, що повинен узяти ворога живим.
— Що значить стій? Хто це кричить? В чому справа? — спокійно обізвався Окайомов, ідучи прямо на Гончарова.
У цю мить Окайомов зробив кілька майже беззвучних пострілів на голос і почув, як глухо упало на землю тіло.
Гончаров лежав лицем до землі, викинувши вперед руку, що стискувала пістолет…
Окайомов вийшов до шосе, коли ніч ще панувала у притихлому бору. Аромат лісу змішувався з гірким запахом розігрітого за день гудрону. Чорна стрічка шосе була схожа на річку, що витікала з лісу. І знову Окайомову страшенно пощастило — він вийшов до шосе за п'ятсот метрів лівіше від поста, що стежив за дорогою.
Не виходячи на шосе, Окайомов пішов уздовж нього в напрямку міста. Позаду почувся наростаючий гул. Окайомов ліг у кювет і почав чекати. В далині, в лісовій гущавині, загойдалася жовта пляма світла; вона ставала дедалі яскравішою і, нарешті, з-за повороту випливло двоє очей автомобільних фар. Машина одразу зупинилася і коло неї замиготіли тіні. Окайомов зрозумів — машину зупинив патруль. Справді, це так і було. Співробітник, який там чергував, причепливо оглянув увесь грузовик, зазирнув навіть у залізну бочку, що качалася по кузову. Перевіривши документи, він відпустив машину, зробивши при цьому серйозну помилку: він не сказав шоферові, що шукає людину, і шофер поїхав, переконаний, що на дорозі шукають якесь украдене добро.
По шосе до Окайомова наближався, гуркочучи порожньою бочкою, грузовик. Коли машина була вже зовсім близько, Окайомов побачив, що шофер у кабіні сам. Він швидко вийшов на шосе і підняв руку. Розрахунок його був сміливий і рискований: якщо в машині будуть чекісти, він стріляє і знову тікає в ліс; зате, якщо все складеться благополучно, він матиме надійний і швидкий спосіб добратися до міста. Варто було рискувати. — Знову перевірка? — крикнув шофер.