Я 11–17… Небезпечний маршрут
- Автор: Ардаматский Василий Иванович
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Григорій Г. Кулінич
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Я 11–17… Небезпечний маршрут». Краткое содержание книги:
В повісті «Я 11–17…» розповідається про незвичайні пригоди і славні подвиги в тилу ворога під час Вітчизняної війни радянського розвідника Дементьєва, який діє під ім'ям німецького капітана Рюкерта.
Сюжет повісті «Небезпечний маршрут» розгортається в післявоєнні часи. Іноземну розвідку зацікавив наш засекречений науково-дослідний інститут, і вона засилає у Радянський Союз досвідченого шпигуна, який уже побував у багатьох країнах. Та на цей раз йому не пощастило — після довгої і напруженої боротьби органи державної безпеки ловлять злочинця.
— Сторонніх серед них нема? — роздратовано спитав він у завклубом.
— Де? — не зрозумів той.
— Серед артистів.
— А! — завклубом засміявся. — Одна компанія. Я їх уже не перший раз запрошую…
Не дослухавши пісні, Гончаров вийшов з клубу.
Селище поринуло у тишу і суцільну темряву. Нерухомо розкинулось над заснулою землею оксамитове зоряне небо, тільки Чумацький Шлях перетинав його, сиплючи білий пил на темне пасмо лісу.
— І ніч, як на лихо, безмісячна, — вголос сказав Гончаров і, тримаючись трохи ближче до будинків, пішов на станцію.
Співробітник, що чергував на станції, раптово виріс перед Гончаровим з темряви.
— Пост чотирнадцять на місці, — тихо сказав він і пішов поряд з Гончаровим. — Все спокійно. Тільки парочка закоханих пройшла.
— Закохані? — неспокійно запитав Гончаров.
— Точно, товаришу старший лейтенант. Хлопчина років сімнадцяти і дівчина до пари. Про зорі розмовляли. Вона собі зірку на все життя вибирала — просто сміх…
— Куди вони пішли?
— Он туди, за водокачку…
Гончаров вирішив перевірити. За водокачкою стежка пролягла через канаву і вела на невеликий горб, увінчаний сосною. Звідти чулися голоси.
Хлопець і дівчина сиділи на корінні, прихилившись до стовбура сосни. Гончаров причаївся за кілька кроків од них.
— А ти не забудеш мене? — спитала дівчина. — Дівчат на цілину он скільки поїхало!..
— Надю, не треба т-так говорити, — трохи заїкаючись, сказав хлопець.
— Якщо почнеш забувати, — помовчавши, сказала дівчина, — подивись на мою зірку. І я буду кожного вечора дивитися на неї. Добре?
— Д-добре. Ти краще скажи: приїдеш?
— Приїду! Випускні екзамени здам і диплома не чекатиму. Туди хай присилають.
— А коли м-мати не пустить?
— Вона вже перекипіла. Сьогодні каже: «Приміряй-но мої валянки, там, мабуть, лютий холод».
— Сп-правді? Так і сказала?
— Еге… У кіно завтра підемо?
— Н-не можу, Надійко. Завтра знову йдемо на розшуки в ліс.
Гончаров усміхнувся — він пригадав хлопця Днів зо три тому він підійшов у лісі до Гончарова і, заїкаючись, спитав: «А чи м-мож-на дістати нам м-міношукачі? Вони ж під землею бачать…»
Гончаров безшумно зійшов з горба і пішов далі вздовж залізниці, поступово заглиблюючись у чагарник понад лісом.
Окайомов повернувся в клуб, коли концерт уже кінчався.
— Все гаразд, — сказав він вухатому. — Влаштувати можна завтра. Але не в школі, а на лісозаводі. Це звідси кілометрів п'ять.
— На лісозаводі? — Вухатий здивовано знизав вузенькими плечима. — Там же нема де виступати. Я цю точку знаю.
— Коли ви були там востаннє?
— На травневі свята. Я вів переговори з директором заводу.
— Ех, ви! — засміявся Окайомов. — Там уже готовий літній клуб на п'ятсот чоловік.
— П'ятсот?.. — Вухатий підстрибнув. — Красота!
— Домовляємося так: завтра о дванадцятій приходьте на станцію, я познайомлю вас із представником заводу. Ясно?
— Цілком. Завтра о дванадцятій.
— А зараз я піду спати до приятеля. Голова розболілася.
— А ми ж збиралися після концерту того… — Вухатий ляснув себе по горлу.
— Не можу. Отже, завтра о дванадцятій. На все добре…
Окайомов догадувався, звичайно, що Чорний бір під наглядом. Це лякало його так само, як думка, що тайник знайдений, ліквідований і що там чекає засада. Він підбирався до лісу з максимальною обережністю. Перш ніж переповзти через залізничну колію, він майже годину пролежав за насипом. Добравшись до чагарника, він повз далі і підвівся тільки тоді, коли до лісу залишилося не більше п'яти кроків.
Темрявою, рівним гомоном дерев ліс обступив Окайомова з усіх боків. У перші хвилини дерева здавалися йому живими істотами, що йдуть по його слідах, і він раз по раз оглядався і слухав. Але поступово він звик до лісної темряви і рухався дедалі впевненіше і швидше. Ішов він, майже інстинктивно вгадуючи знайомі місця, точно тим самим маршрутом, яким після приземлення вибирався з лісу до залізниці. Ось повна канава води і навислий над нею гриб — коріння величезної ялини — саме тут він перестрибнув тоді через канаву. Ось зламана бурею сосна—стовбур, мов самітна колона, і зависла на ялинах засохла крона. Ось струмочок, що оббігає величезний замшілий камінь.
Усе ближче заповітне місце коло тристовбурної ялини. Окайомов просувався з величезною обережністю. Крок, зупинка, і весь він перетворюється на слух. Ще крок, зупинка… Потім він поповз далі…