Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Ходив Володимир на ляхів (981), на в’ятичів (981), знову на в’ятичів (982), на ядвінгів (983, див. Доп. 3). Ходив на них іще Олег, та бачите… Київ – то Київ, держава цілком особлива. На даний час усього й має, що столицю та князя, що ж до всього iншого, – то там уже – як сили стачить. Не випадково ж, пишучи про похід на ляхів, літописець підкреслює, що Володимир узяв від них Перемишль та Червень, – “иже суть и до сего дня под Русью”. Примітка – далеко не зайва. Ходив Володимир 984 на радимічів, а 985 – на болгарів. Але, в останньому поході спостерігаємо деяке важливе для подальшого уточнення, власне – обмеження, політичних амбіцій Києва.
Бо, дядько Володимира та його воєвода Добриня – каже князеві: (нагадаємо ще раз) “Диви, а вони всі в добрих чоботах. Такі нам данину не платитимуть, прийдеться шукати когось у личаках”. А це – символічний поворот історії, бо Аттіла, як пам’ятаємо, людей у добрих чоботах аж ніяк не страхався. Бо й у київському порідді, отій недолугій Московщині, – почнуть завойовувати тих, що у чоботах, – лише десь у ХVIII ст.
Потім, як доповідає літопис, князь – ні сіло, ні впало, – починає клопотатися питанням віри. До нього, одна за одною починають прибувати місіонерські делегації. Першим 986 прибувають якісь мітичні болгари ісламської віри, яких (ми вже це свого часу відмітили) у світі просто не існувало. Але, хай і так буде. Вони пропонують йому обрізатися, не їсти свинини та не пити вина. На що він – категорично не погоджується.
За ними з’являються якісь папські посли, про яких геть мовчать архіви Ватикану, але, наш літописець не настільки освічений аби розуміти тонкощі схизми, не в стані відрізнити самостійно папське християнство від патріаршого; знає тільки, що воно погане. От і виходить, що вони верзуть щось не надто зрозуміле, та й князь відповідає їм не більш обґрунтовано.
Потім приходять хозарські жиди, та знову з тим самим набором уже відкинутих негативів: обрізанням, неїдінням свинини та непиттям вина. Більше нічого вони запропонувати не можуть, та їх чекає та сама участь, що й болгар. Але, князь – людина чемна, на обрізанні не налягає. Він обережно випитує, як там у них було з їх жидівською історією, та й викриває в кінці, що Бог відняв у них Iєрусалим, а їх самих розсіяв обличчям землі. То, хіба ж щось таке було б можливе, якби їх віра була правильною? – очевидно, що ні.
Потім у літописі десь більше десятка сторінок займає конспективний виклад Старого та Нового Заповіту. А далі описується прихід візантійських послів та похід, невідомо за чим, Володимира на Корсунь, – чи на те, щоби там охреститись? – так це можна було й у Києві. Потім кілька сторінок у літописі займає оте “Вірую” із застереженнями щодо єресей, засуджених на соборах, починаючи з аріанства.
Ну, а далі вже ясно, що думай не думай, а нічого краще від візантійської православної віри, – не придумати. Та до неї усіх киян за один день і перехрещують.
А князя Володимира, при житті – випивоху, похітливця та розпусника (так його представляє літописець), – по смерті оголошують святим.
Але, сьогодні ми добре знаємо, що то було тільки перехрещення (принаймні – для більшості) до державної релігії, а розповсюдження християнства в Україні – відбулося набагато раніше. Бо навіть у торговельній угоді Iгора пригадується про такі собі дві Русі: Русь поганську та Русь християнську. Отже, оте Володимирове перехрещення мало більше значення для Київської держави, ніж для її народу. Прикувавши її міцними політичними ланцюгами до конаючої імперії. Бо візантійська релігія – то й була візантійська політика. З отих самих часів Константина, коли римський антихрист спритно вслизнув до плащаниці Христової…
Нема великого труду довести, що розповсюдження християнства взагалі, з його культом блаженого невігластва, переслідуванням та спаленням єретиків та чаклунок, – ніде ніколи не сприяло прогресові людства, але… Кордон поміж західним та східним – візантійського обряду християнством, це й тепер, через тисячу років! – кордон не лише поміж двома релігійними системами. Бо тепер прорисовується ще й як сталий кордон поміж освітою та невіглаством, правом та безправ’ям, благобутом та постійними злиднями: придивіться лише до мапи…
Володимир живе у мирі з сусідами, будує церкви та воює з печенігами, та от… Починаються свари з сином Ярославом, якого він посадив у Новгороді. За встановленим звичаєм, він платив 2000 гривень данину Києву, а тисячу витрачав на Новгород. Але, чомусь починає платити батькові менше, а той від засмучення цим розхворюється. Та наказує ремонтувати мости та дороги, – “ити на Ярослава, на сына своего”. Але, Ярослав був теж не у тім’я битий, та спровадив з-за моря верінгів. А тут іще знову об’явилися печеніги, та на них Володимир послав сина свого, Бориса.