Нові пригоди Електроніка

І ось, як і при знайомстві, вони з Елеком вибігли на заміське шосе. Вночі світ відкривався Електронічці зовсім-зовсім іншим. Над темною стіною лісу повисло місячне кружало, що відбивало промені невидимого сонця. Фіолетова пара клубочилася над болотами. Рівнини заливала біла пінява туману. Загострилися всі запахи — лісу, полів, поснулих квітів. Сяяли, відбиваючись в очах Елечки, зірки Північної півкулі. І туди, до зір, у таємничий ілюмінатор місяця, вела мандрівників світла нічна дорога.

Вони бігли на невеликій швидкості, мимохіть підкоряючись неквапливій нічній течії, і розмовляли.

— Що таке космос? — запитала Елечка, вдивляючись у далекі зорі.

— Космос? — Елек коротко пояснив їй будову Всесвіту.

— Я ніколи не була в космосі, — завважила Елечка вголос. — Я так хочу в космос.

— Ти неодмінно полетиш у космос! — упевнено сказав Електронік. — Не сьогодні, звичайно…

— Не сьогодні, — луною озвалася дівчинка, біжучи поряд. — Але я не бачила навіть зими.

— Незабаром ти побачиш і зиму, й сніг, і лижників. І сама промчиш з гори.

— Я багато чого не бачила в цьому світі, — нарікала далі Елечка. І перелічила: звірів і птахів, міст і країн, музеїв і театрів, морів і океанів, книжок і телепередач, пустель і джунглів, фільмів і концертів, сузір’їв і галактик — усе те, про що вона читала, чула або здогадувалася.

На Електроніка раптово звалилася гігантська програма пізнання життя, але в якій послідовності її виконувати, він поки що не знав. При місячному світлі вони скидалися на сріблястих астронавтів, які поспішали назустріч зорям.

— З часом усе взнаєш, — пробурмотів Ел.

— З часом? — перепитала Елечка, і йому вчулася іронія в її словах. — Ти маєш на увазі який час — земний чи наш, електронний?

— І той, і інший.

Дівчинка притьмом зупинилася, тупнула ногою, і хлопчак трохи було не налетів на неї, зупинився за сантиметр. Елечкин кед придавив сандалю Елека, очі її дивилися в його очі.

— Скажи, хто я така?

Це було найскладніше для Електроніка питання. І поки він опрацьовував десятки визначень, добираючи найпідхожіше для місячної ночі й обережно вивільнюючи з-під гумового кеда свою ногу, Електронічка, здається, зрозуміла ситуацію.

— Скажи, я справді супер?

— Супер, — кивнув Елек. — Суперелектроничка.

«Супер» — було наймодніше слівце в таборі. Вигадали його хлопчаки. Тепер не існувало просто Сергія, Вітьки, Макара, Вовки. Всі без винятку супери. Супергусєв за обідом з’їдав дві порції суперпечені й, набравшись сили, забивав у футболі суперголи. Суперсмирнов вивчав у велику лупу супержуків, комарів, мурашок, коників. Суперпрофесор синтезував на комп’ютері в кімнаті відпочинку найновіші твори мистецтва. А Суперсироїжкін, якому доручено шефствувати над молодшим загоном, зовсім здитинів: грав з малюками в усі ігри, блазнював і сміявся без упину.

Дівчатка явно підсміювалися над «суперами», хоч і не подавали виду, та це першим уловив чуткий Сироїжкін. Он і Майка пройшла мимо, не повернувши голови. І Кукушкіна кирпу дере. Навіть ця миршава Світланка й та нічичирк, хоч і писала колись йому «твоя Світлана К.». «Ну, які ж ми супери, — сказав спересердя Сергій Електронікові. — Ми стандартні, навіть суперстандартні». — «Ми всі трохи втомилися, — відповів йому Електронік. — А от Елечка — супер…»

— Ні, я не супер, — сказала, тупнувши ногою, Електронічка. — Я звичайна нова машина. Вчусь, як ти й радив, у подруг. На старт, Елеку!

Вони знову побігли до місяця, що мерехтів удалині.

— Чого ти вчишся у них? — запитав на ходу Ел.

— У Зої Кукушкіної — допитливості…

— Сподіваюсь, не до пліток? — зіронізував Ел.