Нові пригоди Електроніка

— Я ніколи не закохаюся в Електроніка!

Команда розгубилася, потім опам’яталась, уп’ялила очі в капітана.

Електронічка підвелась, і всі побачили в ній справжнього капітана.

— Ні-ко-ли! — викарбувала капітан дівчаток. І сформулювала своє рішення: — Хай хлопчаки закохуються скільки завгодно в нас, коли ми виграємо гру…

Якби хлопчаки чули все це…

Вони б зрозуміли, що дівчатка своїм звичаєм затіяли з ними гру. І гру, певна річ, не в абстрактні поняття, не в символи, навіть не в особисті переживання. А гру, в яку з дитинства закохане все людство, — у ВО-ЛЕЙ-БОЛ.

Ні для кого в таборі не було секретом, що дівчатка вирішили побити хлопчаків. Побити, звичайно, не в буквальному значенні слова. Всі розуміли, що йдеться про чесний поєдинок між п’ятіркою Електронічки й п’ятіркою Електроніка.

Істина була зовсім поряд — на спортивному майданчику. Досить було тільки подивитися, як тренуються тут дві славнозвісні команди на чолі із своїми капітанами — Електроніком та Електронічкою…

Для гравців і болільників час між тихою годиною і вечерею найприємніший, найазартніший. Сонце, не таке спекотне, як удень, лагідно пригріває спортмістечко, оточене високими соснами. Спортсмени в нарядній формі, пританцьовуючи, вибігають на майданчики; здається, що вони зібралися на прогулянку; ніхто не думає, що за хвилину білі труси будуть у плямах від піску й товченої цегли. Свисток судді — і м’язи наливаються силою, все на волейбольному полі починає рухатися. Чути лише гучні виляски по м’ячу.

Найзапекліші поєдинки інших табірних команд схожі на класичний балет порівняно з розминкою команди Елека. Ось її склад: Електронік, Сироїжкін, Корольков, Гусєв, Смирнов і Чижиков-Рижиков. Біля цих тигрів — за своєю страхітливою силою, левів — за швидкістю і стрибучістю, леопардів — за граціозністю і підступністю завжди уповільнював крок Ростик. Кинувши допитливий погляд на вихованців, Ростик звичайно виголошував знамениту заповідь засновника олімпійського руху барона П’ера де Кубертена: «О спорт, ти — мир!»

Коло дівчаток фізкерівник табору промовляв іншу істину великого олімпійця: «Головне не перемога, а участь». Коли ж Електронічка била по м’ячу, він на мить завмирав і стежив за м’ячем одним оком: чи не лопнув… Ростик знав, що авторитет Елечки на спортмайданчику був настільки великий, що дівчатка вирішили створити почесний клуб «Електронічка». До клубу приймали тих, хто найбільше набрав очок. До клубу ввійшли: Майя, Зоя (Кукушкіна), Бублик, Оленка і Світлана.

Електронічка оголосила своїм, що вони будуть «королевами повітря». Спочатку пропозиція обрадувала дівчаток своєю гаданою легкістю: хто не грав у дитинстві у дворі, на дачі, в піонертаборі у волейбол! Ну, потренуються як слід — стануть і королевами. Але волейбол, виявилося, вимагав суворої спортивної дисципліни, точніше, самодисципліни для кожного.

Найвищих на зріст — Майю і Зою — призначили в нападаючі. Нападаючі, як відомо, повинні вміти високо стрибати, бити згори вниз по м’ячу й не втрачати ні на хвилину самовладання. Крім зарядки, майбутні бомбардири тренувалися у стрибках у довжину й висоту, бігу з бар’єрами, настільному тенісі, метанні молота й гранати. На гілках дерев навколо будинку дівчатка почіпляли різнокольорові ганчірки. Коли Майка підскакувала з розбігу, вона чомусь зітхала і з поважним обличчям била долонею по ганчірці; удар у неї виходив прямий, короткий і сильний. Кукушкіна, підскакуючи, повискувала, крутила головою і завдавала навскісних, підступних ударів. її вереск діяв на нерви суперників. Бублик і Оленка — ті самі дівчатка з одного будинку, яких колись познайомив заочно Електронік, — не могли ні хвилини прожити одна без одної. Були вони обидві міцні, кругленькі й страшенно сміливі. На м’яч кидалися завзято, інколи навіть наосліп, причому обидві разом. Природжені захисники! Бублики!