Над планетою — «Левіафан»

Магістр майже щоденно викликає Гельду на сповідь. Залишившись з молодим паничем у темній кімнаті штабу, дівчина детально оповідає все найсуттєвіше, що вона помітила в поведінці Ріхтера. Магістр нотує її розповідь до блокнота, мружить невдоволено очі, перепитує по кілька разів, прискіпливо чіпляється до окремих слів. Ніби знає, як мало правди в словах Гельди, як вона хитро обводить його навкруг пальця. Власне, Гельда робить це майже підсвідомо. Вона, як і раніше, вірить у його силу, в священні заповіти ордену, у високе покликання організації. Та от лихо: що вона може доповісти штабові? Про свої невдалі залицяння до пана інженера? Про його невразливість і підкреслену байдужість до її загравань? Чи, може, мусить сказати щиро про свою закоханість в пана інженера? Вона, донька німця, що загинув «з вини комуністів», кохає людину, ворожу до намірів ордену. Так, так, замість того, щоб закохати Ріхтера в себе, обезволити його своїми чарами, прив'язати до своєї спідниці і перетворити на. покірне й слухняне знаряддя ордену, Гельда сама стала бранкою голубих очей пана інженера.

І тому кожного дня, коли Ріхтер, поспішаючи до гаража, спускається сходами повз її квартиру, вона насторожено, завмерло, з побожною посмішкою на розквітлих вустах ловить його кроки, і уявляє собі його плечисту постать, і тягнеться думкою до його туалету. Чи одягнув він сорочку в крапинку, чи пішов у ніжно-рожевій (яка йому, до речі, дуже й дуже до лиця)? Чи визирає в нього з правої верхньої кишені піджака до крохмального хрускоту випрасувана хустинка? Чи не забув він одягнути сірого светра (холодно ж уже надворі!..)?

А втім, сьогодні Гельда про нього не думає. Зовсім несподівано, з підозрілою нагальністю її викликано до штабу на якесь важливе засідання. Вона приходить точно на визначену годину. Сидить у передпокої. Чує гомін голосів за дверима. Здригається на кожне гучне слово. Ловить своє ім'я. Може, сьогодні знову її спитають: «Гельдо, чим ти прислужилася великій Німеччині? Чи не час згадати про твої діла і про твою страшну провину?» І їй нічого буде сказати, і кара впаде на її голову, бо ж вона нічого, анічогісінько не зробила для своїх «тевтонських братів», нічим не виправдала їхньої довіри.

З холодним передчуттям лиха Гельда заходить до високої, старосвітськи умебльованої кімнати. Притискує до грудей свого маленького кулачка, вигукує гасло АСБР і, схиливши в покорі (а може, й безнадії!) голову, чекає своєї долі.

Але диво дивне: її не розпитують, не картають гнівними словами. Пан Густав (магістр ордену), пан Штраус (секретар), пан Хейнеман (член трибуналу) і ще кілька незнайомих Гельді сановних осіб весело перемовляються між собою. Чи, бува, не напідпитку всі вони? Очі блищать зухвалістю, обличчя розчервонілі, в позах розслаблена певність і недбалість.

Ніколи ще такого не було. Тут щось не гаразд…

— Гельда Губмахер! — вигукує радісно (їй-право ж, радісно!) пан Густав, зірвавшись на ноги, вказує Гельді на таке ж глибоке крісло, як і в себе. — Сідайте, Гельдо Губмахер! Почувайте себе цілком вільно й невимушено! Штаб ордену радий вітати вас у цю щасливу й урочисту для нього хвилину.