У пошуках утраченого часу. Полонянка

Поступово збурення моє вляглося. Альбертина має повернутися. Зараз я почую дзвінок. Я усвідомлював, що моє життя не таке, яким би могло бути, що я маю жінку, і коли та повернеться, цілком природно, вийду з нею на прогулянку, що вся моя снага, вся моя енергія відтепер ітиме на її розцяцьковування, уподібнюючи мене щось до гінкої стеблини, обтяженої надто буйним плодом, що висмоктує всі її соки. Все це контрастувало з тугою, що в’ялила мене ще перед годиною: спокій, принесений Альбертининим поворотом, облягав мене щиріше за той, що я відчував уранці перед її виходом. Наділений хистом випереджати прийдешність, майже цілковитим паном якої робило мене слухнянство моєї подружки, відпорніший, як перше, сповнений по вінця й усталений близькою, припізнілою, неуникненною і любою присутністю, цей спокій (звільняючи нас від пошуків щастя в собі самому) був спокоєм, навіяним відчуттям родинного затишку та щастям домашнього вогнища. Родинне і домашнє — ось відчуття, яке давало мені стільки спокою, поки я виглядав Альбертину; і такого самого відчуття дознавав я згодом, ідучи з нею на прогулянку. Вона скинула на хвильку рукавичку, чи то щоб торкнутися моєї руки, чи то щоб мене засліпити, показуючи на мізинці, обік перстеника, подарованого їй пані Бонтан, ще один перстеник, де розпливався широкою і прозорою поверхнею ясний листочок рубіну. «Знов новий перстень, Альбертино! Далебі, нема меж щедросте вашої тітки!» — «Ні, це не від тітки, — одказала вона, сміючись. — Я сама собі купила, завдяки вам я можу робитя солідні заощадження. Навіть не знаю, кому він належав перше. Мандрівник, витратившися з грошей, залишив його власникові готелю, де я зупинилася в Мансі. Той не знав, що з ним робити, і був би відпродав мені за безцінь. Та все одно для мене це було занадто дорого. Але тепер, завдяки вам, я стала великою панією, от я й спитала готеляра, чи перстеник ще в нього. І ось він мій!» — «У вас і так чимало каблучок, Альбертино. А на якого пальця ви надінете ту, яку дістанете від мене? У кожному разі, це диво-перстень; шкода тільки, до пуття я не розгледжу карбу довкола рубіна; схоже на викривлене людське обличчя. Ба не ті в мене очі». — «Тут не зарадить і орлиний зір. Я теж погано розрізняю».