У пошуках утраченого часу. Полонянка

Якщо вже моє життя з Альбертиною загрожувало позбавити мене Венеції, позбавити мене мандрівок, я міг би хоч зараз, якби був сам один, познайомитися з юними мідінетками, розпорошеними в сонячності цієї погідної неділі — для мене чимала частина їхньої краси крилася в загадковості, що вдихала в них життя. Хіба з очей, у які ми дивимося, не проростає погляд, що містить у собі невідомі образи, спомини, надії, відрухи, погорди, нерозлучні з ним? Чи не змушує нас така, власне, наповненість життя перехожих істот по-різному реагувати на чиїсь зсунуті брови чи там роздуті ніздрі? Присутність Альбертини не давала мені підійти до них і, може, таким чином звільнитися від спокуси. Той, хто хоче зберегти в собі смак до життя і віру в щось прекрасніше, ніж повсякденність, повинен гуляти, бо вулиці, бульвари повні Богинь. Але Богині не підпускають до себе. То тут, то там, серед дерев, при вході до кав’ярні пильнує служниця, як німфа на узліссі святого гаю, а в глибу троє дівчат сидять біля роверів, поставлених на взір великої арки, ніби трос Безсмертних, спертих ліктями на хмару або на казкового бігуна, на яких вони вершать свої мітологічні подорожі. Я зауважив, що за кожним разом, як Альбертина прикипала очима до цих дівчат, вона потім одразу оберталася до мене. Та мене не дратували ані пильність, ані швидкість її погляду; часто траплялося, що Альбертина, чи то під впливом утоми, чи то тим, що така манера дивитися властива спостережливій людині, приглядалася немовби в задумі і до мого батька, і до Франсуази; а що вона мерщій оберталася до мене, то це, мабуть, пояснювалося тим, що Альбертина, знаючи мою підозріливість, воліла (навіть якби мої підозри були безпідставні) не давати для них приводу. Зрештою, подібно до Альбертини, чия зіркість видавалася мені негожою (як і тоді, коли йшлося про молодиків), я сам задивлявся на всіх мідінеток, а проте не відчував себе бодай трохи винним, ба більше: мало не ремствував на Альбертину за те, що її присутність заважає мені зупинитись і підійти до них. Власне жадання уявляється нам чимось невинним, а чуже — сущим страхіттям. І такі різні підходи до нас самих і до коханої істоти можливі не лише, коли йдеться про жадання, а й у випадках брехні. Справді-бо, чи ж є щось звичніше, ніж приховувати щоденне своє нездужання, аби здаватися здоровим, ніж критися з якоюсь нецнотою чи потурати нишком своїм схотінкам, не кривдячи при цьому іншого? Брехня — найпотрібніше і найпоширеніше знаряддя інстинкту самозбереження. Та саме брехню нам хочеться вимести з життя нашої коханої, саме брехню ми вистежуємо, винюхуємо, тавруємо всюди! Нас вона обурює, її стане, аби спричинити розрив, за нею нам ввижаються найтяжчі провини, якщо тільки з ними не криються так ревно, що ми нічого не підозрюємо. Що й казати, дивовижний стан — ота наша загострена чутливість до хвороботворного чинника, нешкідливого завдяки своїй усюдисущості для інших, але такого небезпечного для бідолахи, позбавленого імунітету проти нього!