У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Така ситуація не задовольняла потреб передусім українців і румунів — двох найбільших етнонацій краю. Тому вимоги реформування середньої освіти і збільшення числа шкіл з українською і румунською мовами викладання почергово висували депутати крайового сейму — як української, так і румунської фракцій. Інколи до них приєднувалися домагання збільшення шкіл для буковинських поляків.

Суголосними були тенденції й у царині вищої освіти. Важливою особливістю пріоритетів влади щодо вимог українців у високому шкільництві стали відкриття кафедр з українською мовою викладання у Львівському та Чернівецькому університетах (кафедра української мови та літератури), а також зобов’язання стосовно відкриття окремого українського університету. Зауважмо, що робилося це, незважаючи на те, що 1900 р. українці становили тільки 4,1 % від усіх австрійських слухачів вищої школи, а поляки — 17,5 %. Зокрема, в університетах Кракова і Львова 1886 р. навчалося 379 українських і 648 польських студентів. У Львівській політехніці в 1913/14 навчальному році з 1808 слухачів тільки 105 осіб були українцями; у Вищій ветеринарній школі студіювали 47 українців і 166 поляків.

Скасування внаслідок революції 1848 р. і конституційних реформ 1860-х рр. дискримінаційних законів, спрямованих проти релігійних меншин, поряд із загальним ростом доступу до освіти призвело до значного збільшення в реєстрах шкіл середніх шкіл євреїв і протестантів — найактивніших у здобутті освіти. Так, приміром, у 1875/76 навчальному році до східногалицьких шкіл ходило 32,5 % учнів — римо-католиків, 22,5 % учнів — греко-католиків, 25,9 % учнів-євреїв, а також аж 84,7 % учнів-євангелістів.

Пристосовуючись до мінливих економічних умов, євреї здобули панівні позиції й у галузі професійної підготовки. Наприклад, у 1880-х рр. учні-євреї промислової школи Серета становили понад 50 %, у Чернівцях — 52 %, Радівцях — 17 %. Багато євреїв було й у сільськогосподарських школах. Зокрема, в Чернівецькій сільськогосподарській школі з 3872 учнями у 1880-х рр. учні-євреї становили в середньому приблизно 25 %, а в 1880— 1890-х рр. — понад 50 %. Кількість євреїв, які вступали до університетів, збільшувалась швидше, аніж кількість євреїв, які навчалися у другій половині XIX ст. в середніх навчальних закладах. У вищих закладах освіти Східної і Західної Галичини (у Львівському і Краківському університетах) 1882 р. навчався 151 студент-єврей (10 % від загальної кількості), 1900 р. — 549 (майже 22 %). 1882 р. у Львівській політехніці нараховувалось 18 студентів-євреїв, 1904 р. — 143 (17 % від загальної кількості). З 1900 до 1910 р. частка євреїв серед учнів середніх шкіл зросла з 19,3 % до 22,6 %, а серед студентів Львівського університету — з 19,7 % до 27,5 %. Це свідчило про значне зростання освіти серед галицьких євреїв.

Стратегію держави щодо загалом аполітичної, етнічної групи, яка не протиставлялася владі, визначає розвиток освіти в німецьких колоніях регіону. На 1861 р. у краю працювало 75 шкіл (73 тривіальних і дві головних: у Львові та Білій); вже через 10 років кількість шкіл зросла до 86. Щоправда, від другої половини XIX ст. спостерігається згортання державної підтримки щодо німецьких колоністів у Галичині з боку австрійської влади. Поступово зменшено фінансування для шкіл та євангелістських громад: державні розпорядження стосовно публічних шкіл від 1869 р. не виокремлювали євангелістських німецьких шкіл — вони трактувалися лише як приватні. Євангелістські громади зобов’язувалися сплачувати подвійний податок — на утримання державних і приватних шкіл. Це призвело до занепаду більшості протестантських шкіл у Галичині.

Офіційний Відень виявляв певну заповзятість у зусиллях уніфікувати й церковно-релігійний простір країни. Показником наступального характеру дій влади стали її намагання встановити контроль над окремими релігійними спільнотами і церквами. Останні відігравали значущу роль у збереженні окремості етнонаціональних спільнот, які стали безпосередньою причиною досягнення міжетнічними суперечностями в соціальній царині.

До кінця XVIII ст. римо-католицька церква в Габсбурзькій монархії монопольно володіла статусом державної, а протестантські церкви до цього часу значно обмежувалися в цивільних та політичних правах. Поворот у державній політиці щодо них відбувся 1781 р., коли імператор Йосиф II оголосив «Патент толерантності». На підставі цього документа лютерани, кальвіністи і православні (греко-уніати) отримали статус «тодерованих». Патент гарантував свободу віросповідання протестантам і греко-православним і повертав їм усі громадянські права, включаючи можливість займати державні посади. Деякі обмеження, однак, залишалися: так, некатолицькі церкви і молитовні будинки не могли будуватися в центрі міста, в руках католицьких священиків залишалися реєстрація актів громадянського стану, певний контроль над системою навчання тощо.

Тимчасові розпорядження влади щодо євангелістів уклали і розширили в «Протестантському патенті», виданому 8 квітня 1861 р. імператором Францом-Йосифом І. Новий патент гарантував протестантам повне рівноправ’я з католиками, можливість самостійного врегулювання своїх церковних справ і вільний вибір церковних влад. Однак лише через тридцять років — 15 грудня 1891 р. Франц-Йосиф І видав розпорядження «Про устрій євангелістської церкви», яким гарантувалася свободу віровизнання вірянам обох конфесій — не тільки кожного церковного зібрання, а й навіть кожного члена парафії.