У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Особливого звучання для Австро-Угорщини набуло завдання залучення всіх без винятку учасників політичного процесу у межі визначеного нею правового поля. Його осереддям, очевидно, була стаття 19-та Основного закону, яка гарантувала рівність усіх народів у державі та їхнє непорушне право на збереження і розвиток своєї національності та мови. Констатувалося визнання державою рівноправності усіх мов, уживаних в освіті, управлінні та суспільному житті кожного коронного краю. Отже, наявність чи відсутність сепаратистських цілей етнонаціоналізмів у західноукраїнському регіоні були закономірними чинниками етнополітичної ситуації: для українців імперативом стало визнання їх права на автономію східної частини Галичини (з усіма наслідками цього процесу) передусім поляками, а для державної машини Габсбургів — спроби міжетнічного замирення українсько-польських суперечностей, яким вона почала надавати значення надто пізно. Показово, що український політикум заявляв, що «Повне здійснене... [автономії] можливе тільки в окремій руській автономічній провінції, яка повстала б через поділ Галичини і прилучене до руської части Галичини руської части Буковини. Етапом до здобутя автономії нашого народу була би реорганізация правнопубличного житя Галичини як територияльної одиниці в теперішніх границях на основі екстериторияльно-національної автономії обох народів краю». Однак уряд і крайові влади розглядали цю проблему лише через призму віденського централізму, що змушувало українців констатувати: «Поляки за ніщо в світі не хотять змінити свого польсько-централістичного становища на становище справді краєве: щоби Русини були рівними з Поляками співрішаючим чинником у правно-політичнім житю краю».

В умовах етнополітичних процесів на західноукраїнських землях, коли різностатусні етнічні спільноти обстоювали відмінні цілі, вимогою держави до них стала їхня політична лояльність. Задля нейтралізації етносепаратизмів, спонукання етнічних меншин до підтримки держави центральна влада вдавалася до різних заходів. Зокрема, надавала гарантії етнічних прав своїм громадянам, декларувала їх рівноправність. ЦІ положення, будучи одним з елементів імперського правового поля, мали бути водночас і засобом кореляції їхньої етнополітичної діяльності. Йшлося, власне, про прагнення держави стимулювати/змусити своїх громадян, незалежно від їхньої етнічності, до найвищого вияву лояльності щодо неї. Вона є водночас яскравою демонстрацією надетнічності, ключовим елементом загальнодержавної солідарності, наявність яких бажана для будь-якої держави.

Характерно, що окремі випади проти правлячої династії та держави, які, хоча й мали місце на західноукраїнських землях, мали спорадичний характер і зводилися до персональних суперечок і порахунків з представниками місцевої влади (скажімо, наприкінці XIX ст. польських осадників, не задоволених діями центральних влад, або ж поляків чи українців, які засумнівалися в чинності престолонаслідування) або як наслідок правопорушень звинувачених, запідозрених у державній зраді. Всі такі випадки передбачали адміністративну відповідальність. Це було свідченням і того, як держава — головний регулятор стосунків у західноукраїнському регіоні — здійснювала контроль за громадянами через діяльність органів правосуддя і місцевого самоврядування. Останні посилювалися в міру зміцнення позицій центральної влади.

Приміром, загроза війни з Росією, яка вважалася неминучою, та зростання значення українських послів у парламенті на початку XX ст. змушували Відень та імператора шукати шляхів збереження прихильного до себе ставлення українців. Прикладом цього стало звернення імператора 18 червня 1912 р., в якому українців він назвав одним із найчисленніших і відданих короні протягом багатьох років народом. Уже наступного дня українська преса відзначала: «Се-ж уперве від 1848 року звернув ся монарх безпосередно і ласкаво до української нациї, се вперве зробив монарх вилім в огорожі, сплетеній з привілеїв польських, якою відділив ся був від нашого народу пів столітя тому назад».

Подібні підходи, які ставили здобуття тих чи інших прав і благ у залежність від ставлення етнофорів чи етнічних груп загалом до держави, практикували й поляки. Лоялістським ідеям була підпорядкована й практична діяльність польського політикуму в Галичині на початку XX ст., який розглядав Східну Галичину як предмет торгів і геополітичних суперечок винятково у контексті міжнародної політики двох імперій — Габсбургів і Романових. Польське гасло «Вірні Відневи і... Петербургови» зврдилося до такого: «Мимо того, що Австрия мала хиба політичні інтереси в своїй власній провінції (Галичині. — Авт.) і мимо запевнень Поляків „przy Tobie stoimy і stać chcemy“[149], польська політика ні на хвилю в своїм відношеню до українського питаня не відступила від свого до-австрійського розуміння, але продовжуючи, мимо зміни політичної карти земель бувшої Польщі, свої рахунки з Росиєю, старала ся використовувати своє значінє в Австриї в напрямі кориснім для Росиї». Однак найлояльнішим у політичному сенсі залишалося єврейство західноукраїнських земель. З цього приводу депутат Палати депутатів рейхсрату Б. Штраухер підкреслював, що «єврейський рух є лояльним і винятково проавстрійським».