У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Принципи багатокультурності визначили актуальне для Габсбурзької монархії завдання — пошук шляхів, які сприяли б абсорбції в лоні етнопсихологічного образу «ми» тих, кого завдяки об’єктивній дискретності етнічного мислення титульні етнонації асоціювали з «вони». А що політичними і/або культурними символами етнічних спільнот є мови, то невпинне розширення сфери функціонування однієї з них (державної) при одночасному обмеженні поля публічності інших, зокрема української і єврейських (ідиш, іврит), було фактором, який посилював атмосферу конкуренції мов.

Основний закон імперії засвідчив курс влади на збереження лінгвістичного розмаїття в Дунайській монархії. Австрійські громадяни згідно з чинним законодавством могли звертатися до державних органів будь-якою з крайових мов. Це й визначало значущість етнополітики у цій сфері суспільного життя — принцип збереження і розвою мов етнічних груп. Забезпечення мовам етнонацій дуалістичної імперії нового, гарантованого державою статусу опосередковано відображало статус макросоціальних груп у конкретному етнополітичному організмі.

Подальша етнополітика Габсбургів та позиція її титульних етносів у мовному питанні застерігає від очевидного, на перший погляд, узагальнення того, що юридичне оформлення права етнічних меншин на плекання й розвиток їхніх рідних мов свідчило про готовність визнати лінгвістичне розмаїття не так у країні, як в окремих її коронних землях. 1859 р. мовою зовнішнього діловодства політичних і державних органів влади у Галичині встановлено німецьку мову, для внутрішнього користування — польську. Одночасно для державних президій Кракова та Львова такими вважалися польська й українська мови відповідно. Через рік зовнішніми службовими мовами в чотирьох польських округах Галичини визнали німецьку й польську, а у 12 змішаних польсько-українських округах краю додавалася ще й українська. 1860 р. було визначено, що німецька мова має статус внутрішньої мови державної служби, а в зовнішній діяльності необхідно послуговуватися і німецькою, і польською мовами. Так, у Львівській судовій окрузі рівноправними службовими мовами були польська, німецька й українська; у Краківській — німецька й польська.

Незважаючи на статті Грудневої конституції, які гарантували рівноправність мов імперії, а також встановлювали порядок їхнього використання в публічному і приватному житті народів Австро-Угорщини, 1869 р. відбувся рішучий крок у напрямку полонізації Галичини. Замість німецької мови польська встановлювалася як внутрішня службова мова. Фактично визнавали її офіційний статус — мови крайового спілкування і діловодства. Попередня, німецька, залишилася чинною тільки в царині пошти, телеграфу й залізниці, а також для ведення бухгалтерії. Відтепер знання польської мови було обов’язковою вимогою до державних службовців Галичини, а свобода вибору мови спілкування дотепер прийнятими мовами (німецькою, польською та українською) залишалася дійсною лише в духовно-релігійній сфері — для відповідних етноконфесійних спільнот і громад.

Незважаючи на такі умови, створені владою для функціонування мови підавстрійських українців, відповідно до австрійського законодавства українська мова поруч із польською і німецькою мала право на функціонування в діяльності адміністрацій, судах, нотаріатах: Проте, вочевидь, це було тільки одним з удаваних заходів центру в українському питанні — він не надто зважав на реальну ситуацію у провінції. Тим більше, що після надання Галичині статусу автономного краю 1867 р. і домінування польської знаті автономія краю автоматично означала, з одного боку, польську автономію й полонізацію неполяків, а з іншого — творення міфологеми про Галичину як винятково «польський П’ємонт[150]».

На наш погляд, саме мова була не тільки одним із засобів формування подвійної ідентичності етнічних меншин, а й вагомим елементом здійснюваного курсу на нівелювання їх самобутності, спонукання розриву їх молодших генерацій з одним із найважливіших елементів культурних ресурсів власних етнонацій. Не висуваючи завдань асиміляції етнічних меншин, саме місцеві органи влади в досліджуваному хронотопі здійснювали дискримінаційну політику стосовно мови етнічної більшості й так званих локальних мов, надаючи мовні преференції лише окремим спільнотам — титульним етносам (польському в Галичині, німецькому — на Буковині).