Тварина, обдарована розумом

— Я нічого не чую, — сказала Арлетта.

— Наближся вухом до мене. Ближче, ближче. — Правицею Севілла крутнув ручку газу, й мотор залився оглушливим завиванням. — А тепер, — сказав він засміявшись, — я можу тобі все розповісти.

Розмовляючи, він дивився, як віддалявся будиночок. Зараз те гніздечко скидалося на білу пляму на скелі, здавалося маревом, чайкою, що, приникнувши до каменя, ось-ось злетить. Піна й яскраве мерехтіння поверхні особливо підкреслювали темно-голубий колір води. Човен стрибав з хвилі на хвилю, щоразу ховаючись в западинах. Коли Севілла взяв курс на острівець, за дві чи три милі від берега, човен опинився бортом до хвиль, його почало гойдати й зносити сильною течією.

— Погроза зрозуміла. Якщо не погоджуся, вони виженуть мене й посадять на моє місце Лоренсена.

— Лоренсена? — Арлетта широко відкрила очі. — Лоренсена? Отого тонкого та високого білявчика, що його я бачила на останньому конгресі. О, пригадую, він мене тоді дуже вразив. Справжнісінька помпезна свічка.

Севілла засміявся.

— Ні, ні, ти плутаєш його з Хагаменом. Лоренсен маленький, кремезний і лисий. Він багато досяг у вивченні свистів.

— Генрі, як вони можуть тебе розлучити з Фа? Це неможливо.

Острівець увесь був укритий стрімчаками й скелями, на які море накочувало хвилі й кипіло. Севілла напіввипростався.

— Як тільки опинюся під вітром, негайно наближуся. Хотів би дізнатися, чи справді ця дика скеля недоступна.

Севілла обплив навколо острівця, так і не знайшовши ні щілини, ні проходу. Зробив ще одне коло. Кругла скеля, здавалося, з великою швидкістю помчала на нього. Севілла сповільнив ходу, натиснув на стерно і, майже доторкаючись до скелі, обминув її. Та праворуч з’явилася інша. Обминув і цю. Нараз побачив, що вода попереду спокійна, чиста й неглибока. Гвинт різко сіпнувся. Севілла вимкнув підвісний мотор, зняв його, вставив весла в кочети й став обережно веслувати. Під велетенським стрімчаком з’явився невеличкий пляж на кілька квадратних метрів. Севілла витяг човна на пісок.

— Чудово! — вигукнула Арлетта. Їй здавалося, що за нею стулилися скелі, — бухточка була маленька, але приваблива — трохи води, трохи дрібненького пісочку, який ледь-ледь освічувало полудневе сонце. Велетенські круглі скелі здіймалися вгору на п’ятнадцять метрів, скидаючись на велетенських захисників.

— Ти ж голодний, хочеш їсти?

— Ні, ні. Я хочу… — Скинув Севілла пуловер і шорти, пірнув у воду й, обернувшись, стежив, як Арлетта скидала купальник і обережно забродила у воду — від цього навіть вода ставала жіночною. То завжди була чудова мить, коли вона скидала одяг і лягала в ліжко. А тут ще синя вода, білі скелі, сонце й зойки чайок.

— А ти не боїшся акул? — скривилася вона. Севілла похитав головою.

– Їх ніколи не буває там, де дно встелене дрібним піском. Пісок забивається їм у зябра.

Подружжя лежало під скелею. Севіллі здавалося, що сонце пило його — таким чудовим був перехід від прохолоди до пекучої сухості піску. Чому не можна жити лише тілесним життям, не турбуючись про своє ремесло, без; оцієї божевільної метушні?