Спостерігаючи за англійцями
- Автор: Фокс Кейт
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-562-9
- Переводчик: Марта Госовська
- Жанр: Другие документальные фильмы
Электронная книга - «Спостерігаючи за англійцями». Краткое содержание книги:
Відома дослідниця Кейт Фокс створила дивовижно точний і напрочуд дотепний портрет англійського суспільства. Вона дослідила англійський національний характер під антропологічним мікроскопом і показала читачам дивну та чарівну культуру, що керується цілими кодексами негласних норм та поведінкових кодів. Правила розмов про погоду чи секс, споживання їжі чи флірт, чим відрізняється «іронічний садовий гном» від звичайного, закони облаштування оселі, видимі та невидимі класові індикатори, особливості славнозвісного англійського гумору — усе це та багато іншого про звички англійців, їхні примхи, виверти та дивацтва у ґрунтовній та веселій книжці Кейт Фокс.
Правило «дошки пошани» ілюструє ще один вид типового для англійців лукавства і заразом повертає до теми гумору. Так, ми бачимо, як можна обійти правила скромності та надмірної серйозності, прикрившись гумором та дотепністю. Правило про «справжнє жахіття» вкотре нагадує, що англійці страшенно люблять скиглити. Проте це скигління є ще одним маніфестом правила скромності, яке впевнено претендує на статус ще однієї «визначальної риси» англійськості. Правило «справжнього жахіття» також є лукавим «прикриттям», яке дозволяє похизуватися, але так, щоб це не виглядало хвастощами.
Правила розмов про ремонт демонструють екстремальну версію універсального правила скромності, а саме — змагання, хто скомніший, які б я охарактеризувала як «а мій гірший!». Ритуал поштивої скромності і самовисміювання притаманний й іншим націям (одразу згадуються японці), та наші змагання у криворукості вирізняються важливою складовою — гумором. Недостатньо просто говорити зневажливо про недолугі ремонтні невдачі (так, скажімо, в Японії згідно з правилами етикету потрібно всіляко применшувати подарунок, який ви даруєте), це треба робити дотепно і жартівливо.
Правило «непрямого вихваляння» породило непорозуміння стосовно «стриманості» та ввічливості англійців. Наша ввічливість дуже англійська — її ні з чим не сплутаєш, вона прісна та млява. Навіть у спробі когось чи щось похвалити, похвала більше схожа на обережне — щоб нікого, бува, не образити і не засоромити — зауваження, а не на щирий вираз захвату. Тож цю стриманість, яку іноземці часто інтерпретують як холодність чи відстороненість, треба розуміти як потребу англійців відділяти чужих приятелів та знайомих, від своїх, товаришів та друзів. Справа не в тому, що англійці холодні і неспроможні на емоційність та відкритість, просто нам, на відміну від інших народів, бути відкритими серед малознайомих людей — важко. І через цю стриманість нам треба більше часу, щоб зблизитися з людьми і забути про зашореність. Замкнуте коло, яке, поміж інших клопотів, спричинилося до ще одного хронічного захворювання — надуживання словом «гарно»!
Правило про жахливого ріелтора демонструє не лише те, наскільки ідентичність англійця пов’язана з його домівкою, але також і те, як багато для нас важить гумор. Ріелтори — то навальна загроза ідентичності, тож ми їх нейтралізуємо улюбленим методом — висміюємо. Це взагалі універсальний метод боротьби з будь-якими незручностями — усюди у світі люди, які можуть потенційно нести загрозу усталеному порядку, зазнають висміювань. Особливо стратегія захисних жартів полюбилася англійцям — ніхто не використовує її так часто і завзято, як ми. Ми вдаємося до захисного гумору не лише перед лицем загрози і невідомого, ми ним прикриваємося при кожній незручній ситуації — від геть буденних клопотів до катастроф вселенського масштабу.
Правила саду (і того перед, і того, що за домом) підтвердили те, що англійці аж надто вже дбають про приватність. Правила, що стосуються садочка перед хатою, свідчать, знову таки, про соціальну зашореність та ввічливість: якщо «дім» дорівнює «я», то садок перед хатою — це «публічне я», тобто формальний та ретельно вибудуваний садово-парковий еквівалент до офіційної усмішки без емоцій.
Революційний акт — виставити посеред садка диван — апелює до вже відомих нам тем «впорядкованого безладу» та безрезультатного, але терапевтичного в соціальному плані скигління. Також «диванний виняток» пролив світло на ще одну, трохи позитивнішу рису англійськості, а саме — на суто англійську толерантність. Слід визнати, що толерантність до диванів та всіляких подібних дивацтв більше схожа на акт стоїцизму та вистражданого терпіння, а не відкритого всеприйняття, та про неї — хай навіть вона має форму пасивного бурчання — варто згадати і навіть похвалити. Можливо, саме завдяки терпимості до інших у нас порівняно непогані міжрасові стосунки в країні (наголошую на ключовому слові — «порівняно»: расова ситуація в Англії, як влучно зауважив Джеремі Паксман, «згрубша непогана» тільки в порівнянні з іншими, не такими толерантними, країнами).
Підрозділ про сад за домом не лише показав славнозвісний Англіський Садочок не через призму рожевих окулярів, а ще й вкотре продемонстрував любов англійців до всього стриманого та простого і несприйняття показних крайнощів. Ще одне підтвердження того, що ми любимо поміркованість, тяжіємо до всього звичного, домашнього та добре знайомого. Національна спілка запобігання жорстокого ставлення до садків свідчить про те, що ми схильні дотримуватися неписаних соціальних правил та приписів, у нас розвинуте почуття обов’язку та відповідальності. І, нарешті, класові правила, два слова про ексцентричність та правило про іронічних гномів нагадують нам про непросту природу класової сегрегації і про складність правил, які відповідають за нашу ексцентричність. Ми з’ясували, що потамована ексцентричність, як-от іронічні гноми, може несподівано зрикошетити: нетрадиційні та відверто невідповідні смаки прийнятні тільки тоді, коли вони щирі та органічні, а не «поза» чи за вуха притягнута «манірність».