Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?
- Автор: Сенченко Николай Иванович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-608-245-4
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?». Краткое содержание книги:
Важливо для автора (як, звісно, й для більшості української людності), чи прозріє нарешті так звана політична еліта країни, аби побачити далеко не завжди благородну діяльність колоніальної адміністрації, що часто маніпулює навіть представниками державних органів.
Глибоко аналізуючи це питання, вчений-дослідник залишає його відкритим, він запрошує до роздумів над ним своїх співвітчизників, яким небайдужа доля Вітчизни й по-справжньому дорога її незалежність.
Для фахівців з теорії та історії управління суспільством, а також для широкого загалу читачів.
Зростає кількість безробітних серед інтелігенції, а компрадорам стає дедалі тяжче кидати їй подачки з бенкетного столу. До того ж це ще більше підкреслює злиденне становище людей, які отримують копійки за те, що не працюють. Коли раніше ми говорили, що багаті стають дедалі багатшими, а бідні — біднішими, то тепер можна сказати, що привілейовані стають дедалі привілейованішими, а обділені ще обділенішими. Це стосується не тільки розподілу прибутків, а й таких параметрів якості життя, як освіта, суспільний статус, участь в управлінні, моральне задоволення працею. Подальша гонитва за грошима лише посилить елітаризм суспільства й набуде драматичніших рис. І тоді ще гостріше постане необхідність радикально змінити всю суспільну структуру.
Як почуватиметься при цьому еліта? Наскільки відчуватиме невдоволення серед своїх антиподів? Які буферні рішення здійснюватиме для власного порятунку й збереження агонізуючої структури?
На всі ці запитання доведеться відповідати в найближчому майбутньому.
Нинішня Україна стала об’єктом широкої американізації. Спосіб життя, стиль поведінки, моральні засади української молоді значною мірою нагадують США 70-х років минулого століття. Вечорами натовпи юнаків і дівчат кочують столичними (і не тільки столичними) вулицями, заповнюють численні “кафешки”, зали з гральними автоматами, кінотеатри з американськими фільмами; отелі, в барах і ресторанах яких “працюють” стриптизерки і де за певну ціну можна отримати кімнату на будь-який час і цілком таємно. Чи доведеться Україні пройти через духовні випробування американців 60-70-х років?
Розвал економіки СРСР політики пояснюють наслідком правління КПРС, неповороткістю соціалізму, пасивністю народних мас. Інколи — діями лідерів: мовляв, захотіли розвалити і розвалили. Проте не варто забувати основний принцип поділу суспільства, що передбачає конкретні інтереси конкретних груп: окремих людей, сімей, корпорацій, держав, надсистем. Застосуймо системний підхід і розглянемо Радянський Союз як систему. А насамперед визначимо: який власне її елемент став головною причиною всіх “напастей”? Або ще точніше: хто ж тоді зрадники народу України?
Якщо погодитися з тим, що Захід веде політичну війну за життєвий простір України, то хіба не зрадники люди, які цьому сприяють? У своїй змові проти СРСР Захід хотів роз’єднати Союз, послуговуючись класичною формулою “поділяй і володарюй”. Для цього і нині до нас їдуть численні радники, інструктори й спеціалісти. Але якщо у верхах усі люди відомі, то охоплювати західним впливом широкі суспільні кола неможливо без низових структур.
Хто ж тоді зраджує? Той, хто боїться, чи той, хто заздрить? Утриматися при владі в корпоративному суспільстві можна, якщо... не мати влади взагалі або мати чиюсь дуже сильну підтримку. Перший варіант в Україні неможливий, а силові структури практично нейтральні.
Залишається корпоратизм. Він є не національною традицією, а хворобою; а ще — зброєю, за допомогою якої зовнішні сили експлуатують націю. І Заходові байдуже, якими методами править клан: тоталітарними чи демократичними. Так чи інакше клан йому допомагатиме. Захід зацікавлений у розстановці вигідних йому кланів на відповідних місцях. Безкорисливо він нікого не підтримує. Його інтереси — сировина і земля, а точніше, корисні копалини. Адже головна проблема, що стоїть нині перед Заходом, — паливо, енергія. Він споживає їх у величезній кількості — за фактичної відсутності власних ресурсів. Без палива Захід неможливий. Пригадайте недавні події у Великобританії чи в інших країнах Західної Європи, коли там страйкували водії.
Якщо в країнах “третього світу” не буде демократії. Захід цього навіть не помітить. Це щодо питання пріоритету проблем. Але Заходу треба не просто паливо — йому потрібне дешеве паливо й ідеальний стан для нього — якомога більше постачальників і якомога менше споживачів. СРСР — це споживач, а Росія, Україна й Кувейт — постачальники.
Цим пояснюється величезна зацікавленість щодо Лівії й ніяковісінької — до Бірми; хоча остання більша за розмірами, але режими в обох країнах однакові. Тільки в Лівії є нафта, а в Бірмі її немає. І справа тут не в Каддафі.
Нині народ кожної країни відстоюватиме свій життєвий простір і без боротьби його нікому не віддасть. Ідеальний варіант завоювати його — знайти групу людей, які на певних умовах ладні передати завойовникові частину просторових ніш. І з їхньою допомогою піднести акцію окупації як благо для переможеного народу.