Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?
- Автор: Сенченко Николай Иванович
- Год: 2003
- Язык: украинский
- Год: МАУП
- ISBN: 966-608-245-4
- Жанр: Политика
Электронная книга - «Україна: шляхом незалежності чи неоколонізації?». Краткое содержание книги:
Важливо для автора (як, звісно, й для більшості української людності), чи прозріє нарешті так звана політична еліта країни, аби побачити далеко не завжди благородну діяльність колоніальної адміністрації, що часто маніпулює навіть представниками державних органів.
Глибоко аналізуючи це питання, вчений-дослідник залишає його відкритим, він запрошує до роздумів над ним своїх співвітчизників, яким небайдужа доля Вітчизни й по-справжньому дорога її незалежність.
Для фахівців з теорії та історії управління суспільством, а також для широкого загалу читачів.
Та чи багатьох наших співвітчизників вразив небувалий в історії держави і права факт, підкріплений жахливою статистичною “обґрунтованістю” — геноцид проти власного народу? Як же треба не любити його, країну, де ти побачив світ і виховувався, своїх односельців, які живуть за межею бідності, аби лише утримати владу. І все це заради збагачення свого оточення, яке створило “короля”. Населення України зменшилося більш як на 4 мли; а скільки людей змушені жити за межею бідності — завдяки так званим “демократичним реформам, яким немає альтернативи”?!
Що ж відбувається?
Напевно, ми входимо в новий період історії. Виникають режими, що утримуються на невідомому підґрунті, відкидаючи звичайні, багатовікові норми права й порядності, демонстративно ігноруючи бажання завоювати повагу громадян. Це “підґрунтя” неможливо підірвати, викриваючи гріхи й злочини режиму: він їх не приховує. А своїх прибічників цементує не високими ідеалами й цінностями, а круговою порукою злочинів та пороків, перетворюючи суспільство в натовп.
Є чимало ознак, що це процес світовий. Перебудова суспільної та політичної моралі відбувається скрізь. Справа Клінтона й Левінські, яку так смакувало телебачення, ігнорування міжнародних норм, що призвело до бомбардувань Іраку та Югославії, свідчать про знецінення, а то й виродження важливого в минулому явища — суспільної думки. До того ж, по суті, зникає саме суспільство, бо моральні й етичні норми різних людей стають настільки полярними, несумісними, що втрачається можливість діалогу.
За оцінками експертів Світового економічного форуму в Давосі, Україна — одна з найнестабільніших країн. Виникає досить резонне запитання: чому режим, який поставив країну на грань катастрофи, спроможний утримувати в країні примарну рівновагу? Скидається на те, що лише в такому стані нестабільності цей режим і може існувати. Перехід до стійкого порядку, вихід країни з трансу означатиме загибель для нього.
Найдієвішим способом, що паралізував волю українства, було швидке й різке зубожіння більшості — водночас із таким же різким і нічим не обґрунтованим збагаченням меншості населення. Це призвело до того, що більшість людей в Україні не мають духовних і фізичних сил думати про щось інше, крім повсякденного забезпечення своїх родин найнеобхіднішим для виживання.
Політично найактивніший середній клас — основа демократії, є для нинішнього режиму його могильником. І тому він, режим, його найбільше боїться й робить усе (інфляції, високі податки й орендні ставки) для його знищення.
На відміну від сільського, житель міський переважно не має автономного життєзабезпечення, і зубожіння, аж до загрози голоду, — потужний засіб контролю його поведінки. Значна частина української людності безнадійно паралізована злигоднями долі.
Різке зниження соціальних запитів населення — це наслідок поступового звикання до бідності, втрати сподівань на повернення колишнього добробуту. Режим постійно й нахабно шантажує населення неухильним падінням рівня життя. Ліквідація колективних господарств, введення високих податків на виробництво сільськогосподарської продукції дає можливість шантажувати голодом. Енергетичний комплекс зруйновано настільки, що навіть при спадові виробництва в 3-5 разів він не забезпечує енергетичних потреб населення цілих областей. Про це свідчать ті ж таки відключення теплої води навіть у пологових будинках у Рівному, електроенергії і газу в Харкові...
Режим повинен усвідомити, що шантаж — це не акт миру й злагоди, це — акт початку війни.
Інша технологія — збайдужілість, душевна апатія населення. Це — втома від злиднів, спустошеності й зневіри, які спричиняються й нагнітаються найвульгарнішими методами. Скажіть, де, в якій країні ще так цинічно принижують людську гідність, змушуючи працювати важче, ніж рабів (рабів хоч годують), не виплачуючи навіть тієї мізерної платні, яку встановлюють для висококваліфікованих спеціалістів із числа туземного населення (350— 450 доларів на рік), не індексуючи її за величезної прихованої інфляції. Це новий винахід влади. Як і у випадку матеріального зубожіння й залякування, душевна втома людей з’являється через те, що режим жорстоко гнобить їх.
Все, що відбувається в Україні, все, що ми бачимо і чуємо останніми роками, переконує: ці нелюдські способи використовуються системно, як новітні технології гноблення власного народу. Якщо це так, то опозиція, котра звинувачує режим у “некомпетентності”, дуже помиляється.