Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів

Торгівля прянощами була справою водночас прибутковою, складною і легко вразливою. Спочатку араби-посе­редники перевозили перець із Молукських островів та Індії до Сирії та Єгипту, де його закуповували італійські, переважно венеційські, купці й транспортували Середземним морем далі до Італії. Венеція стала головним перевальним пунктом прянощів ув Європі. Пік її розквіту виразно збігся з періодом, коли Європа споживала найбільшу кількість перцю — тобто від ХІІ до ХVІ сторіччя. На прибутки від торгівлі прянощами венеційські гуртовики позводили свої мармурові палаци. Розкішна архітектура Венеції, що пишнобарвно промовляє про орієнтальні впливи, стала, власне, пам’ятником торгівлі прянощами та нагромадженим на ній коштам. Венеція позначає і найвищу точку, і водночас занепад середньовічної торгівлі прянощами.

Ближче до кінця Середньовіччя попит на прянощі ще раз сягнув нечуваних висот. Коло споживачів розширилося, бо середній клас міських скоробагатьків наслідував знать у її показному виставлянні розкошів. Дедалі більше людей жадали мати пишне, екзотичне вбрання та гостро приправлені страви, і ця зміна в смаках сигналізувала про закінчення Середньовіччя та світанок Нового часу. Перцевий соус стає складовою міщанської кухні.

Торгівля прянощами сягнула меж своїх ресурсів, вона вже неспроможна вдовольняти зрослий попит. Стають очевидні межі її можливостей. Торговельний шлях, якого вистачало століттями, зненацька виявився застарілим. Перевезення товарів через Індійський океан до Єгипту та Сирії, транспортування через Суецький перешийок до Александрії, далі знов перевантажування на корабель і перевезення до Венеції, а насамкінець — тяжкий шлях через Альпи до центрально- та північноєвропейського ринків уже не могли задовольнити цього зрослого попиту, а про непомірно високі ціни, до яких це все спричинялося, годі й казати. До цих суто технічних проблем перевезення додалися ще й перешкоди міжнародного та політичного характеру. Відколи у Єгипті прийшли до влади мамелюки, а в Малій Азії — турки, вільна торгівля, що доти існувала, переважно припинилася. Караванних шляхів од Суеца до Александрії, щоправда, ніхто відверто не перекривав, зате нові правителі встановили на них украй високі мита.

У ХV сторіччі поєднання цих трьох чинників: зрослого попиту, застарілої технології перевезення та підвищення мита, — призвели до мало не тридцятикратного зростання ціни на завезений з Індії до Венеції перець. Зростання попиту й обмежена пропозиція, яка до того ж постійно дорожчала, спричинилися до ситуації, яку загалом можна означити як кризову. А криза спонукає до гарячкових пошуків розв’язання. Як наслідок на історичній арені з’являються великі інноваційні сили — чи йдеться про ранній капіталізм у ХV, чи про пізній капіталізм у ХХ сторіччі, незалежно від того, який товар стає дефіцитним — прянощі чи нафта. Аналогом теперішнього пошуку альтернативних джерел енергії у ХV сторіччі був пошук дешевшого торговельного шляху до країн, де вирощували прянощі, — шляху, який водночас оминав би митні бар’єри та дозволяв перевозити більшу кількість товару. Відповіддю став морський шлях до Індії, який, мабуть, і був найбільшою одержимістю ХV сторіччя. Ціле покоління підприємців і шукачів пригод перейнялося пошуком цього шляху. Серед них лише Христофор Колумб і Васко да Ґама були успішними героями пошуків, тож їхні імена залишилися на скрижалях історії. Хай там як, усіх, кого захопили ці пошуки, приваблювала перспектива нечуваного збагачення, що чекало на людину, яка змогла б поставити торгівлю перцем на нову, міцнішу, основу. У ХV сторіччі контролювати торгівлю перцем — означало диригувати всією сферою європейського смаку й обертати велетенськими сумами, які можна буде використовувати для підтримування цього смаку. Хто володіє перцем, той істотною мірою контролює гаманці континенту. Коли португальці, завдяки Васко да Ґамі, перетягнули на себе торгівлю прянощами, вони диктували ціни, достоту як перед тим венеційці. «Король Португалії, Владар прянощів, — скаржиться на початку ХVІ сторіччя міська рада Нюрнберґа, — свавільно встановлює [...] ціни, бо хай якою є дорожнеча, вони все одно не залежуються на німецьких прилавках».