Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів
- Автор: Шивельбуш Вольфґанґ
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7192-48-9
- Жанр: История
Электронная книга - «Смаки раю. Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів». Краткое содержание книги:
Для широкого кола читачів, що цікавляться глобальними питаннями розвитку людства.
ISBN 978-966-521-678-0 (Ніка-Центр)
ISBN 978-617-7192-48-9 (Видавництво Анетти Антоненко)
© Carl Hanser Verlag, München, 1980
© Переклад. Ю. Прохасько, Т. Цимбал, 2016
© Наукова редакція. Т. Цимбал, 2016
© Видавництво «Ніка-Центр», 2016
© «Видавництво Анетти Антоненко», 2016
Декотрі історики намагалися пояснити цей непомірний апетит Середньовіччя до прянощів тодішнім браком досконаліших технік зберігання їжі. Перець і сіль, мовляв, були головними засобами зберігання та запасання м’яса забитої восени худоби, яке впродовж зими намагалися зберегти в їстівному стані. Інші прянощі, згідно із цим поясненням, буцімто слугували для того, щоби зробити зіпсуте м’ясо знову придатним для споживання. Проте не можемо вдовольнитися таким поясненням, позаяк завезені зі Сходу прянощі належали до найкоштовніших речовин, узагалі знаних Середньовіччю. Ось чому вони були привілеєм вищих верств. Зводити їх функцію до зберігання їжі та пояснювати їх використання винятково в таких категоріях — це ніби називати шампанське доволі непоганим засобом утамувати спрагу. Сіль таки справді добре прислужилась у Середні віки для зберігання м’яса; що ж до присмачення підпсованого м’яса, тут цілком придавалися численні місцеві зела, доступні, зрештою, і біднішим частинам населення. Отож має існувати інше пояснення апетиту середньовічної знаті на прянощі.
Спільним для перцю, кориці, гвоздики, мускатного горіха, імбиру, шафрану та низки інших прянощів є їхнє неєвропейське походження. Усі вони прийшли з країв Далекого Сходу. Індія та Молукські острови були найважливішими регіонами, де вирощували прянощі. Утім, це не більше ніж прозаїчна географія їхнього походження. Для людей Середньовіччя, натомість, прянощі були посланцями казкового світу. У їхній уяві перець ріс, мов бамбуковий ліс, на рівнині поблизу самого раю. Імбир і корицю виловлювали сітями з хвиль Нілу єгипетські рибалки, а Ніл, своєю чергою, приносив їх простісінько з раю. Люди вірили, ніби пахощі прянощів — то легіт, що долинає до світу людей просто з раю. «Жоден середньовічний письменник не міг уявити рай без запаху або смаку прянощів. Незалежно від того, кому — святим чи коханцям — слугували описувані в поезії сади, їхню атмосферу неодмінно мали насичувати вишукані, п’янкі пахощі кориці, мигдалевого горіха, імбиру та гвоздики. Ці уявлення уможливлювали віру коханців чи друзів у те, що певні прянощі є запорукою їхніх стосунків» (Геніш).
Прянощі як сполучна ланка із раєм та уявлення про сам рай як місце, розташоване десь на Сході, — там, звідки вони походили, чарували середньовічну уяву. Надмірні ціни на прянощі, на яких позначався вкрай довгий і важкий торговельний шлях з Індії до Європи, ще дужче підживлювали це замилування. Перець, кориця та мускатний горіх були символами статусу для панівного класу, символами влади, що їх спочатку демонстрували, а потім споживали. Поміркованість або надмірність, з якою їх подавали до столу, свідчила про соціальний ранг господаря. Що гостріше перець обпікав слизові оболонки учасників бенкету, то більша була їхня шана до господаря. Цей символічний характер виявляється також у використанні прянощів поза трапезами. Вони правлять за державні дари, їх заповідають у спадок разом із іншим майном, ба перець навіть нерідко заступає золото як платіжний засіб.