Киянка Красуня Подолянка
- Автор: Мак Ольга
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: Українські працівники літератури для дітей і молоді ім. Леоніда Глібова
- ISBN: 0-921537-22-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Киянка Красуня Подолянка». Краткое содержание книги:
От робить вона, клопочеться, а слізоньки з очей тільки — кап-кап, аж в озері вода посолонішала. Зауважив це карасик червоноперий, що то його була Любомира на юшку Водяникові пожаліла і живим пустила, приплив до неї і питає:
— Чого це ти, князівно, плачеш та й плачеш?
А Любомира відповідає:
— Як же мені не плакати, коли Водяник мене обманом з дому забрав, від любої неньки відірвав, з судженим розлучив, зі сторони рідної, з краю милого у підводне царство завіз?…
І розплакалася рясними сльозами князівна, свою долю карасикові червоноперому оповідаючи:
— А мій суджений, княженко Дир, не міг мене оборонити, бо поплив він човнами з дружиною хороброю у царство хозарське, у самий Табарістан, військо хозарське розбити, з городів хозарських данину взяти…
Тоді каже карасик червоноперий:
— А я оце сьогодні вниз Дніпром-рікою плив і бачив, як якесь військо на човнах із царства хозарського, із самого Табарістану з даниною багатою у Київ поверталося. Попереду всіх тих човнів човен кленовий, міддю кований, на дванадцять пар срібних весел. А на ньому стояв лицар ясний у панцері[33] золотому, в каптані оксамитному, на шапочці пера павині…
Як зачула це Любомира, ручки заломила і крикнула на цілий голос:
— Оце ж ніхто інший, як княженко Дир, мій наречений! Та коли б же то він знав, де мене шукати — відразу прийшов би мені на поміч.
— Знав би він, де тебе шукати, — відповідає карасик золотоперий, — коли б у тебе був клубочок пряжі золотої. Ти б кінчик нитки взяла, до пояса прив'язала б, а клубочок покотила б дном ріки — от він би й докотився до княженка Дира.
— А я ж маю такий клубочок! — пригадала собі Любомира і мерщій побігла до сховку, бо клубочок лежав у печері під берегом, де жив найбільший і найстрашніший Рак Великоклешній. Любомира йому життя подарувала, не взяла на холодець Водяникові, а за те Рак Великоклешній її золотого клубочка беріг.
От забрала князівна золоту пряжу, кінчик ниточки собі до пояса прив'язала, а клубочок покотила дном ріки, промовляючи:
Клубочок зараз і поплив-покотився, розмотуючи за собою золоту нитку…
Котилося золоте яблучко, котилося, крізь ліс дрімучий, крізь галявини ясні, пеньки й колоди перескакувало, струмочки переплигувало — та й викотилося аж у степи половецькі, просто під ноги білому коникові, на якому княженко Аскольд сидів.
— Еге! — промовив Аскольд, яблучко піднявши. — Десь моя наречена в біду попала, коли мені цим яблучком знак подає.
Тоді питає дружинників:
— А що, дружино моя хоробрая, чи підете й тепер за мною, чи лишите мене власними силами мою суджену шукати і з біди визволяти?
Відповідають дружинники:
— Де ж то видано, де ж то чувано, щоб дружина свого ватажка в біді відступила? Водив ти нас, княженку, на городи грецькі, на орди половецькі слави здобувати — веди й тепер нашу князівну з біди визволяти. Ми тебе не покинемо.
Поїхали. Їдуть, їдуть по золотій стежечці, що то її яблучко по собі лишило, і приїхали під самий ліс. А Лісовик уже також стежечку від яблучка в лісі догледів і догадався, що воно й до чого.
От вийшов на край лісу, став перед Аскольдом і питає:
— А що, княженку, прийшов ти битися, чи миритися?
— Як скажеш, де князівна Яромира перебуває, то не буду з тобою битися, — відповідає Аскольд.
— Князівна Яромира у моєму замку, — каже Лісовик, — а до того замку ти вже стежки не знайдеш, бо я наказав золотий слід від яблука землею притрусити.
Розсердився Аскольд:
— Коли так, — каже, — то ми зараз почнемо дерево по дереву корчувати, увесь ліс знищимо, а до Яромири доберемося. Гей, дружино моя вірная, а беріть но сокири й зачинайте!
Дружинники з коней позіскакували, за сокири похапали — і до дерев.
Бачить Лісовик, що непереливки: дружинників — що колосся на пшеничному лані, сокири гострі — за день увесь ліс вирубають, і сховатися ніде буде.
— Стривайте! — кричить. — Не рубайте! Хай буде мир! Я зараз князівну Яромиру сам приведу!
І привів.
Зраділи наречені, після такого довгого часу побачившись. — Господи! Почали одне одного розпитувати, а дружинники довкола з радости, що їхній вождь та з їхньою таки, київською князівною зустрілися, шапки вгору підкинули і всі разом закричали:
33
ПАНЦЕР — металевий нагрудний одяг, що його носили в давнину вояки для оборони в бою.