Киянка Красуня Подолянка
- Автор: Мак Ольга
- Год: 1998
- Язык: украинский
- Год: Українські працівники літератури для дітей і молоді ім. Леоніда Глібова
- ISBN: 0-921537-22-0
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Киянка Красуня Подолянка». Краткое содержание книги:
На прощання вийняв Аскольд із-за пазухи яблуко золоте й подав Яромирі.
— Візьми, — каже, — князівно, це яблуко. Не просте воно — чарівне. Стане тобі у пригоді, коли з тобою біда трапиться.
А Дир подарував своїй нареченій клубок пряжі золотої та й каже:
— Оце, Любомиро, по цьому клубочку я знайду тебе скрізь, куди б тебе доля не занесла. Бо не простий цей клубочок, а чарівний.
Попрощалися всі гарно — і брати поїхали, а сестри лишилися. Посідають, було, коло віконечка, на срібні веретенця льон прядуть, милих із походу виглядають. Біля них у ногах Лешко сидить, байками князівен розважає. Був такий при князівському дворі карлик з лікоть завбільшки, з домовиком[17] під піччю спав, багато всякого знав і не раз ставав у пригоді княжій родині.
От чи багато часу минуло, чи ні, а вибралася Яромира в ліс ягідок на полуденок назбирати і Лешко з нею.
— Глядіть, князівно, далеко в ліс не заходьте, — остерігає карлик. — Отут скраю збирайте.
— Коли ж бо тут уже всі ягоди визбирано! — каже Яромира. — Ходімо далі.
Пішли трохи далі — і справді, більше ягід, та такі гарні, та такі стиглі, що в устах розпливаються.
— Ой, князівно, не йдім далі, бо буде біда!… — знову остерігає Лешко.
— Та ще трошки.
Яромира ягідки збирає, в нову козубеньку[18] складає, а Лешко по боках озирається, бо чує щось недобре. Потім князівну за рукав смикнув і показує:
— Князівно, гляньте но, що там за тою старою липою стоїть?…
Глянула Яромира та й ягоди зі страху розсипала; причаївся за липою Лісовик страшний-престрашний і з Яромири очей не зводить. Голова в нього, мов копиця сіна, величезна і зеленим мохом обросла. На чолі роги, ноги цапині й борода аж по землі волочиться.
Скрикнула Яромира і — в ноги! А за нею на тисячі голосів залунав регіт лісовика: «Хо-хо-хо, ха-ха-ха!…»
Прибігла Яромира додому, матері свою пригоду розповідає, а княгиня й каже:
— Цур йому, доню! Більше до лісу не ходитимеш!
— То й не ходитиму, матусю…
За день чи за два пішла Любомира на Дніпро-ріку хустя прати, а за нею знову Лешко. От і пере князівна — кладочка у неї кришталева, праничок бурштиновий,[19] а все хустя — шовкове. Вдарить Любомира бурштиновим праничком по кришталевій кладочці — кладочка задзвенить, і люди знають, що то князівна хустя пере.
Пере Любомира, пере, вже мало й зосталося, коли гляне — аж найтонша її сорочка, що то цілі рукави золотом гаптовані, враз упала в воду і попливла. Пливе попри самий берег, так, що здається — ось руку простягнеш і піймаєш, але піймати не дається. Князівна за нею, а вона далі, князівна за нею, а вона все далі.
Заплакала Любомира, білі ручки заломила, — шкода їй, бач, сорочки, та й матері боїться, щоб не сварила. Хотіла вже у воду скочити, але Лешко не дав. Учепився Любомирі за запаску і каже:
— Не сама ваша сорочка у воду впала, князівно. Її стягнув он той, що в очереті сидить.
Дивиться Любомира — справді з очерету Водяник виглядає, та такий то вже страшний, такий страшний — і не сказати! Пика в нього синя, опухла, борода з баговиння,[20] очі з мушель, а в бороді чорні раки сидять.
Скрикнула Любомира й пустилася тікати, а Водяник у воду пірнув — тільки забулькотіло по ньому: буль-буль-буль!…
Прибігла Любомира додому, матері скаржиться, плаче, а княгиня на те:
— Цур йому, доню, разом із сорочкою! Більше на ріку не ходитимеш, а я тобі другу сорочку справлю.
Сидять знову сестри проти віконця, на срібні веретенця[21] льон прядуть і своїх суджених виглядають. Пливуть Дніпром великі човни, всяким добром навантажені, одні вгору, другі вниз, а суджених як не видно, так не видно, як не чувати, так не чувати.
Коли одного дня в'їхав на княже подвір'я лицар ставний і на чорному, як ворон, коні. Коня до конов'язу прип'яв, сам у світлицю увійшов, шапочку зняв, княгині до ніг уклонився.
— Здоров, лицарю! — каже княгиня. — Сідай та розказуй, хто ти і з яких сторін і чи по волі прийшов, чи по неволі.
— Добрі молодці все по волі ходять, — відповідає лицар, — тож і я по власній волі прийшов. Я Деревлян,[22] князь Землі Деревлянської, що то є на захід звідси. У нас ліси густі, дерева багато всякого — через те і прозивають нас деревлянами. А прийшов я, бо зачув, що в Землі Полянській є князівна Яромира, станом висока, личком рум'яна, очима ясна, розумом славна і до всякої роботи вдатна. То хочу її засватати. Віддасте за мене, чи ні?
17
ДОМОВИК — у повір'ях наших предків-поган, маленький душок, який стереже дому.
18
КОЗУБЕНЬКА — посудина із кори дерева.
19
БУРШТИН або ЯНТАР — зціпеніла живиця дерев, жовто-золотої краски, із нього виробляли дорогоцінні прикраси.
20
БАГОВИННЯ — водні рослини, ховзькі й неприємні.
21
ВЕРЕТЕНО — ручне знаряддя для прядіння, що становить собою тонку паличку з видовженими загостреними кінцями і потовщенням посередині.
22
ДЕРЕВЛЯНИ — українське плем'я, що жило в лісистих околицях між ріками Дніпром, Случчю й Тетеревом.