Киянка Красуня Подолянка

За таку дбайливість вирішив хан своєму найстаршому синові надзвичайну дружину вибрати. Хотів таку знайти, щоб ніде їй рівної не було. І почав шукати невістки по всіх-усюдах: і поміж доньками своїх вельмож, і поміж доньками сусідніх володарів, і поміж простими дівчатами, навіть і поміж рабинями. Багато бачив гарних та розумних, але ні одна не видалася йому гідною його сина.

І почав уже хан втрачати надію, як ось мандрівні купці, що побували в київських землях, принесли йому радісну вістку:

— Так і так, — кажуть, — продавали ми різний крам у дворі київського князя і бачили його доньку Киянку Красуню Подолянку. Та така гарна, така гарна, що ми вже скільки земель з'їздили, а такої не бачили! А до того ще й мудра, і відважна, і добра. Сам князь якраз тепер із синами в похід вирушив, і в Києві мало війська лишилося. Без труду можна буде місто взяти й князівну здобути.

Почувши це, хан довго не думав — зібрав військо й вирушив на Київ. Чи тиждень минув, чи місяць — уже татари під Києвом. Облягли місто з усіх боків — і миша не проскочить.

Посилає хан своїх послів до киян і велить їм таке сказати:

— Прийшли ми не з війною, а з доброю новиною. Не будемо міста здобувати, ані людей бити-грабувати. Хочемо лише вашу князівну Киянку Красуню Подолянку за нашого хороброго ханенка — сина самого татарського хана висватати. Буде вона в сріблі-золоті походжати і найбільші почесті серед нас, правовірних татар, мати.

Ох, і розгнівалися ж кияни, коли таку мову почули!

— Щоб наша славна князівна та поганому татаринові за жінку стала?! Та ніколи того не буде! — кричать. — Головами тут усі до одного наложимо, а до такої ганьби не допустимо!

Кажуть тоді ханові посли:

— Як хочете… Битися, то й битися…

Вийшла на ту мову з хоромів сама Киянка Красуня Подолянка і каже до дружинників:

— Не губіть, слуги мої вірнії, нашої столиці! Адже самі знаєте, що ані батенька, ані братів моїх удома нема і майже вся дружина з ними пішла. Жменька вас проти татарської сили не встоїть. Ворог же, місто взявши, все пограбує, церкви святі попалить, людей у неволю забере і мене з ними. Краще вже піду я сама з доброї волі. Хай моя одна голова за вас усіх і за місто наше славне буде.

Стали кияни князівну відмовляти, стали мати й сестри голосити — не помогло. Тверда була у своїй постанові Подолянка.

— Не журіться! — потішає. — Без Божої волі людині і волос із голови не спаде. Як Бог схоче — так і буде! Моліться щиро — може Він і вислухає ваших молитов.

І на тому стало.

Попрощалася Киянка Красуня Подолянка з родиною, слугами і з усім містом та й пішла в татарський табір. А за нею плачі та голосіння постелилися — гірші, як на похороні.

Прийшла Подолянка до хана, стала перед ним, сміливо на нього подивилась і мовила:

— Ось і я, хане! Прийшла з доброї волі, тож і ти слова дотримай: міста на займай і людей моїх не кривдь!

Подивився хан на князівну й засміявся задоволено.

— Бачу, — каже, — що ти й справді розумна та відважна. А щодо вроди, то, мабуть, у Криму[38] такої красуні зроду не було. Якраз такої дружини хотів я для свого сина улюбленого. А за місто і за людей своїх не бійсь — я слова дотримаю!