Офіцер із Стрийського парку

— Та не прибідняйтеся. Свій знаменитий ніс досі тримаєте по вітру.

— Ми тут обговорюємо ніс Шацького? — манера домовласника ходити колами дратувала Клима постійно.

— Все-все, перепрошую шановне панство, — Зінгер зробив ще ковток. — Нема в мене секретів. Я, ви знаєте, людина пряма. І кажу прямо: не маю зиску від пожильців.

Клим закашлявся, поперхнувшись димом.

— Нічого нового. Світ міняється — ви ні. Про те, що не є пожильцем вашої мрії, чую стільки, скільки орендую апартаменти.

— Ви заборгували мені багато.

— Коли є нагода, я все покриваю.

— Не все.

— Гаразд, частково. Що можу.

Обережно примостивши каву на коліні, Зінгер примостив капелюха на друге, витягнув з кишені пальта хустку, витер спітніле чоло.

— Дива трапляються, пане Кошовий. Весь цей час ви були чи не найгіршим моїм пожильцем. Згоден, так було не завжди. Ви переживали кращі часи, тоді надходження від вас ставали регулярними, я не нагадував вам, не набридав. Ви також не можете закинути, що я терпів тривалі затримки й виявляв небачену толерантність.

— Таку вже й небачену... Але гаразд, так. Згоден. До чого ви ведете?

— До дива, прошу пана. Виявляється, той, кого я вважав найгіршим, сьогодні чи не найкращий, найсумлінніший. Ви хоча б не забуваєте про борги й не так давно сплатили за те, що мали весною. Інші ваші сусіди саботують. Частина, як ви знаєте, розбіглася ще на початку війни. Ті, хто лишився, тепер втратили службу, поволі розпродали все й залишки хочуть витратити, тікаючи до Відня, Парижа, Берліна, Праги, хто куди.

— Не від гарного життя.

— Я не дорікаю, пане Кошовий. Бо сам хочу тікати. Назвав би це від’їздом, зміною місця, еміграцією... Та давайте вже говорити, як є.

Кошовий і Шацький перезирнулися.

— То матимемо іншого домовласника?

— О! — Зінгер багатозначно підніс пальця вгору, одним ковтком допив каву. — Про це я й хочу поговорити.

— До чого тут я? Хочете продати мені вашу справу?

— Ви не купите, — гмикнув Зінгер. — Але маєте всі можливості допомогти мені знайти гарного покупця.

Шацький поцмокав губами, та промовчав.

— Звідки я вам його візьму? — щиро здивувався Клим. — Я не фокусник, не витягатиму живого кроля з порожнього циліндра. Ви взагалі перебільшуєте мої дуже скромні можливості.

— Отут буду сперечатися, — Зінгер знову витер лице й лоба. — У Львові тільки й чути про неабияку активність вашої української громади. У вас гарні стосунки з усіма гілками влади. Та ви й не від того, аби цю владу перебрати, бодай частину. Тож вплив маєте. Де вплив, там вигідні знайомства. Невже ніхто не захоче отримати прибутковий будинок у центральній частині Львова?

— Ви ж щойно сказали — прибутків там нема.

— Та будуть! — вигукнув Зінгер. — Мудра людина мала б відчути свою вигоду! Війна йде до кінця, пане Кошовий! Я ж читаю в газетах про мирні угоди! Всі почали домовлятися з усіма! Львів за таких умов скоро поверне собі статус, який мав. А то й підвищить його!