Офіцер із Стрийського парку

— Протокол складений?

— Звичайно. Тільки я не маю права показувати його сторонній цивільній особі. Й бажання особливого — так само.

— Але ж ви його читали.

— Читав.

— Хто і коли виявив тіло, там сказано?

— Якась Агнешка Пілунська, повія. Зловила клієнта, вела його в кущі, де затишок. Наткнулася на труп, закричала. Без заробітку лишилася, до речі. Клієнт утік.

— Поліцію вона покликала, як я розумію?

— Вона. Ще й переночувала про всяк випадок у відділенні.

— Вбили Яблонського там же, в глибині парку?

— Поліцейські на місці до такого висновку не дійшли. Були сліди волочіння. Його спершу вбили, потім — затягнули подалі від алеї, де пам’ятник Кілінському.

— Схему можете намалювати по пам’яті?

— Ще чого! — пурхнув пан Томаш, випиваючи свою чарку.

— Та я й не мав надії, — зітхнув Клим. — Когось, крім повії, опитали?

— Труп мали б впізнати. При ньому не було документів. Точніше, — поліцейський висякався в картату хустку, — їх знайшли вранці, коли сонце зійшло. Місце ще раз обійшли, метрах у ста від тіла валялися.

Сіпнулося віко, так сильно, що Кошовий притримав його пучкою.

— Викинули. Це означає, вбивця обшукав свою жертву, забрав усе, що було в кишенях. Зокрема — документи. Адже їх носять із собою, хіба ні?

— До чого ви ведете?

— Його обшукали, ось до чого. Вбивця лазив по кишенях жертви. І явно не для того, аби знищити документи, тим самим завадивши встановленню особи. Так можна і лице спотворити, до речі. Але їх викинули, як непотріб, — він затягнувся, скосував на Віхуру, налив ще по чарці. — Це може означати тільки одне, панове. В кишенях Яблонського вбивця шукав дещо цінніше і напевне знайшов.

— Наприклад?

— Гроші.

— Банально.

— Тим не менше. Ви досвідчена людина, пане Томаш. Знаєте — часом людей позбавляють життя за пару корон. А в жертви явно було при собі більше.

— Пан Лінецький згадував гаманець із крокодилячої шкіри. Вбитий хвалився ним.

— О, бачте. Він сам по собі чимало коштує.

— Ніхто не вбиває за гаманець без грошей.

— Ми не знаємо, скільки офіцер мав учора з собою.

— Іменний револьвер, — мовив раптом поліцейський, потому одним ковтком спорожнивши чарку.

— Як? — Клим подався вперед.

— Тіло впізнав товариш убитого, теж офіцер, легіонер. Рафал Лінецький, він ще напередодні заявив про зникнення пана капітана.

— Що?

У пана Томаша розв’язався язик, він почав говорити цікаві речі.

— Коли бути точним, пан Рафал прийшов зранку. Був дуже стурбований, що не дочекався свого друга пана Юліуша, вони домовились зустрітися в салоні однієї світської дами. Яблонський, зі слів Лінецького, був душею компанії. Ніколи не пропускав збіговиськ. А коли вранці він не відчинив, тут друзі й сполошилися. Йому показали невпізнані трупи, впізнав. Відразу дав свідчення.

— Отак просто заявив — капітан носив із собою зброю?