Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Листя землі. Том 1
Листя землі. Том 1 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Листя землі. Том 1

Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:

«Справжній літописець свого буття — сам народ, письменник — лише вуста його… Десятиліттями я записував і збирав свідчення людей, які пройшли крізь великі випробування новітнього часу, їхні поривання і надії, їхні думи, досвід їхнього життя, нерідко — трагічний, духовний пошук народу — основа цього роману». Так сам автор писав у передмові до журнальної публікації першої частини «Листя землі». Уже перша публікація привернула увагу багатьох читачів, що розуміються на високохудожньому літературному слові. Авторитетні критики називали з'яву роману подією року. Твір висунутий на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. «Перед нами — правдива, чесна і багато в чім незвична для читача книга, — пише в передньому слові до цього видання Юрій Мушкетик. — Кращі сторінки книги — це діалог митця з вічністю, з Богом і — з часом».
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 163
Перейти на страницу:

Чого ти, дєвко, так у душу мою дивишся, наче я якийсь вурдулака?! — аж скрикнув Нестор. А Уляні наче вуста хто склеїв, не розтулила б, якби й хотіла що сказать, і очі як у сновиди. — А йон, басурман, жалів мене, коли катував руками своїх челядників?! Підійде до мене, зв'язаного, і ціпочком по ранах моїх пише: «Я — пан, а ти — кріпак мій, бидло, дешевше од пса, запам'ятай…» А що я мовчу, зціпивши зуби, так він до катюг із двірні своєї: «Посипте, сіллю, де я написав, щоб краще пам'яталося…» Мені й небо в очах падало, і земля переверталася, як сіллю солили та батогами калабушили. Далєй закували в кайдани, прив'язали до воза і повели у Мрин, розпорядився Журавський на царську службу оддать. Дєвка у мене була, Мотрєю звали… Не дали й попрощатися! Здали мене у військову канцелярію, як худобину. Бог там, на небі, гомонів мені: «Я сина рідного віддав людям, я сина віддав людям, а ви його на хресті розіп'яли». Так сина його один раз розпинали, а мене, Нестора, і тіло моє, і душу, двадцять п'ять годочків! Тікать я надумав було, а куди втечеш, світ широкий, та не для нас, невольників. Зняли з мене м'ясо до кісток, крізь стрій із шпіцрутенами прогнали, уже з жистю прощався. Аж оклигав, живучим батько з маткою родили. Погнали мене з командою в Сибір, каторжних стерегти. Я тамочки такого надивився! Розказувать табє, дєвко, — од самих розказань сивою станеш. Нема звіра страшнішого, як чалавєк. Звір — той убиває, бо їсти хоче. А чалавєк, коли й ситий, страшний. І не просто йон убиває іншого, а мукою мучить.

Довго я стеріг таких же нещасних, як сам, а далєй на войну зайшлося. Погнали і мене з командою. А на войні так: хочеш сам жить — убий того, з ким воюєш. Покуль йон тебе не убив. А жить я хотів. Мотрю хотів хоч у щасті з іншим, а побачить. І Пакуль мені перед боями снився. Але є крапля остання, яка переповнює душу. Штурмували ми кріпость не-приятельську. Підняли нас із-за ложементів і колоною повели на штурм. Через рів кріпосний ми перебралися, а по той бік рову стіна сторчова, глинобитна. Охотники з довгими лєсніцами відстали. Стали ми штики у стіну вбивать і по штиках тих угору дертися. А з-за зубців цитаделі фальконети та ружжя залпами б'ють, і наповнився рів тілами солдат наших, і кров рікою текла. І каміння та колоди зверху летіли, і вогняна смола лилася. І кріпость уся була в диму пороховім.

І закричав я дурним голосом, на стіні сторчовій розіп'ятий: «Що ти, Боже, сотворив?! І нащо?!» І Бог мене вчув. Вчув і запитує з неба: «Що ти, солдате, хочеш од мене, що волаєш таким голосом?» — «Хочу балакать з тобою, як із людякою!» — одказую я. «То іди до мене». І розвіявся пороховий дим наді мною, небо відчинилось, і опустилася з неба дерев'яна лєсніца, на штурмову схожа. Забрався я по тій лєсніці на небо, а на небі, як у нас на Сиволозьких лугах за Невклею, рівно і м'яко, ідеш — і йти хочеться. Тольки сонця не видать, бо сонце десь унизу вогняним колесом котиться, а на самім небі і день не день, і ніч не ніч. І стоїть там хатка під стріхою, розмальована зокола, як у нас баби печі розмальовують. На чільній стіні хатки великий годинник із гирями зеленими. Під годинником лавка дубова із спинкою різьбленою, на лавці сидить Бог у білій сорочці і брилі солом'янім. Сидить Бог у білій сорочці та брилі солом'янім, а на долоні його птах сиворакша, і розмальовує йон птахові крила. Підійшов я стройовим солдатським кроком, як мене двадцять п’ять годочків навчали у війську, відкозиряв і виструнчився, наче перед генералом. Злетіла з долоні Божої сиворакша, розмальована, як цяцянка, а прилетіла іволга, і йон іволзі крила малювати став. Як розмалював крила іволзі і полетіла вона на землю, звів Бог на мене очі і мовить: «Говори, Несторе». — «Як говорити, Боже твоє високопревосходительство, калі душа моя криком кричить, земним горем вигорена, кров'ю людською просочена, а ти, Господи, сидьма сидиш на лаві під стріхою, крила птахам розмальовуєш, а людям, яких ти сотворив, ладу не даєш! — почав я. — Нема на землі ні ладу, ні поладу, нема закону твого, нема правди твоєї і справедливості, а хто дужчий — той і правує у короні зі зла. Нащо ж ти сотворив нас такими, а калі вже сотворив, то нащо залишив нас на самих себе? Бо попи твої брехні тобі брешуть, пахучими ладанами голову тобі обкурюють, затуманюють, а до нас ім'ям твоїм лживо промовляють, кров, піт і муки наші в ім'я твоє благословляючи… Опусти очі, Господи, і подивися на мій Край, де річка Невкля, де луги Сиволозькі і болото Замглай. Люди там — уже не люди, душі їхні продають і купують на штуки, наче худобу. Пани й паненята вірьовками нас пов'язали, зв'язаних б’ють і плакать не дають. Страждав мій люд у Краї тяжко од нагайок татарських та лядських, не водою, а кров'ю Невкля повнилася, і кровиця наша далекі береги кривавила. Тепер одної з нами віри супостати нас на псів міняють, дружин і дочок забирають у підложниці, а чоловіків безневинно саджають у тюрми або забривають у солдати, на муку й смерть. А спробуй який нещасний сказати хоч слово на свій захист, нагадають про закон твій і правосуддя твоє — пропав навіки, посиротив жонку свою і дітей. І так не лише в Краї, над Невклею та болотом Замглай, а по всій землі, де бував я…»

І розказав я все, що чув та бачив на довгім віку, що переживать довелося. І смеркатися стало на небі, бо спохмурніло обличчя Бога, і тьма розповзлася по землі, і кури побігли на сідало, бо думали — ніч. І покотилися сльози по його обличчю, і дощаки упали на землю. І відклав Бог пензля, і торкнувся маятника світового годинника, і зупинився годинник. І мовив Бог до мене так: «Великого болю завдав ти, Несторе, мені, за горе земне і несправедливості земні винним мене зробивши. Хіба не разом ми творили і творимо, чоловіче, усе добро світу і все зло світу? Хіба ви, люди, лише актори, які грають написану мною комедію?! Хіба не казав я, і так записано в книгах: творіть — і будете як боги.

Тяжко буть морем, легше бути краплиною в морі. Тяжко бути сином Божим на землі, бо все у тобі і за все ти в одвіті, легше бути сином мавпи. Є велика таємниця душі людської, і її ще належиться відкрити самій людині в поті, крові, муках і радощах земних». І запитав я у Бога: «Що ж мені чинити, Господи?» — «Тобі, Несторе? — перепитав Бог, просвічуючи мене строгим, іконним поглядом. — Вертайся, чоловіче, на землю, бо смерть тебе обминула, із власної волі ти на небі з'явився. Небагато днів земних тобі залишилось, але встигнеш дім збудувать і сім'я посіять. Недовго тілу твоєму землю топтати, але душа твоя лише в третім коліні вернеться на небо, і тільки тоді, збагачена трудним буттям земним, велику таїну людини осягне. Іди, Несторе, на землю, твори і розумій, і я з вами, людьми, бо там Бог, де людина, а все, що ти нині бачиш, тільки марево». І не стало ні хатки, ні Бога у вишиванці та солом'янім брилі на лаві, сама лєсніца з неба, як у наших хатах із горища, на шпиль Холодної гори зіперта. Там, у подолі гори, ви з батьком і стрілися мені…»

Кукурікнув півень у хліві баби Солохи, йому відлупили півні на кутку і ніби розбудили Уляну. Роззирнулась наполохано — а воно сама в хаті, і тільки Нестер-солдат з люлькою біля припічка. Ухопила шитво — і за поріг. Бігла вулицею, ніби вовки за нею гналися.

Опісля торішньої крижаної купелі, як пішли під лід і мерин, і сани, і кожух, важко стягався Кузьма Лемеха на коняку. Аж під Різдво виторгував у Будищах кобилу, усе, що Вівдя на дні скрині берегла, віддав, ще й винен лишився. Як вляглася дорога, кожну гладишку, як дітей, на санях вмощував, соломою перекладав. Виїхав з двору до світу, ще й півні не співали. Ніч темна, лише зорі од стрітенських морозів дрижаки хапали. Уже крайні хати минув, а біля мосту через Білорічицю кобила стала як укопана. Батожив, а вона лише вухами стриже — і ні з місця. Кузьма виліз із саней та за вузду. А навстріч, із крутого узвозу, із скосистої гори Крукової, вогняне колесо котиться. Викотилося на міст і — вниз, у сухий очерет. А в очереті свиня зарохкала. Як вчула те рохкання кобила, хоч стара була, смирна, а вузду з рук Лемехи вирвала, шарахнулась у замет, сани перевернула. Висипалися горщики та гладишки череп'ям на дорогу. Повернувся Кузьма додому, розпріг кобилу, а вона і в хліві ще тремтить, так її коло мосту налякало. Зайшов до хати, сів на лаву, Вівдя уже поралася, та й каже: «Наторгувався я…»! сльози в голосі.

1 ... 3 4 5 6 7 8 9 10 11 ... 163
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)