Листя землі. Том 1

Того року послухалася громада отця Серапіона і заборонила молодим збиратись на досвітки. Тож парубки і дівчата гуртилися таємно, у хаті баби Солохи. Баба Солоха в такі вечори у своєї куми ночувала. Але в селі не сховаєшся. І про досвітки у баби Солохи скоро дізналися кому треба і кому не треба. Одного вечора сам староста переступив поріг: «Киш із хати, хлапаки і дєвки, бо так громада постановила…» А парубки старосту під руки і до столу повели: «Мо, пригоститеся, чим Бог послав?» А пригоститися було чим, на досвітки з порожніми руками не йшли. Староста довго віднікувався, але таки пригубив, тоді у смак увійшов і так напригощався, що мусили хлопці через городи до його хати на руках нести. Але відтоді замикалися і вікна завішували.

Аж постукало одного вечора у вікно. Уляна як відчувала — на свічку дмухнула. «Се, — каже, — Нестор-солдат, я його боюся». І справді, мовило під вікном голосом Нестора: «Одчиніть по-доброму, як не хочете, щоб по-плохому було». Молодь притаїлась. Аж по хвилі свиснуло за вікном, і вітер такий зчинився, що хата баби Солохи ходором заходила і в комині наче людина застогнала. Дівчата, що на черені грілися, прись із печі, збилися на полу, як вівці. Парубки самі полякались. І відсунули засув, засвітили свічку. Коли заходить Нестор. Парубки до нього, як до старости, було: «Може, пане вчителю, пригоститеся, чим Бог послав?» А він, як грамотний з війська, настановлений був громадою за помічника до вчителя. «Нєт, — одказує, — тіло моє не голодне, а душа до гурту проситься, хоч давно я вже не хлапак. Викурю люльку коло вас та й піду». Сів біля печі, люльку розкурив, дим у комин пускає, а очей з Уляни не зводить. Улянині руки на шитві затремтіли, голкою не в полотно, а в пальця штрикнула. Кров скрапнула на шитво і червоною квіткою стала. Тільки Уляна й бачила, більш ніхто.

Як зайшов Нестор, ні сміху, ні балачок у хаті не стало. Перекидалися словами, як груддям, ніби сила капосна напосіла на душі. Раптом змокріла долівка, хлюпоснуло в порозі, і хата стала наповнюватися водою. Все вище й вище піднімалася вода. Хлопці, хто на лавах сидів, ноги піднімали, а воно уже і лав та полу сягає. Дівчата у вереск, свитки похапали, взувачки взули та хлюп-хлюп до порога. Парубки слідом, усі до одного, і Мартин за ними. На Уляну і не глянув, наче й не було Уляни в хаті. Потім виправдовувався: таку ману на нього Нестор напустив, що про Уляну забув. Л Уляна відказувала йому із слізьми в голосі: «Якби любив — не забув би, для любові жодна мана не страшна». Вискочили парубки й дівчата на мороз, мац одежу — а вона суха, хоч щойно по воді брели. Але до хати не повертались, налякані, розбрелися по домівках. Лише Нестор та Уляна у хаті Солохи лишилися. Уляни мана не торкнулася, сміялася з них другого дня, коли дівчата розказували. Сиділа, як і досі, біля свічки, але не на шитво дивилася, а на Нестора. А Нестор люлькою пахкав у комин і на Уляну дивився. І казав Нестор-солдат: «Давно я хатєв тобі, Уляно, правду про себе розказать, та все не випадало. Бо те, що досі від мене та інших чула, — байки і баляндраси, а правда — ось вона, слухай. Як у отця Серапіона на сповіді гомоню, та що той отець Серапіон — ти весь світ мені білий заступила і будеш моєю, так на роду тобі написано. Не хитай, дєвко, головою, бо я так хочу і так яно буде. Тож слухай, що гомоню. Батько мій возив пана Журавського, це ще давно було, за панщини, і я возив, як батько померли. І все було, як твій батько із слів свого батька розказував. Одне, про що шкодую: що там, у полі, не збавив віку пану Журавському, пожалів живу душу, як йон на коліна упав і просився. Правда, його і без мене на той світ відправили. Дєвок дуже любив. Катерину з Крутьків на забаву собі купив, личко як мальоване. Погодєй я її у Сибіру стрів, хвору, кримінальниками замучену. Подушкою старого бахура задушила, на каторгу за нього пішла. А я гріха на душу узять побоявся, тепер би не побоявсь, ні…