Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Историческая проза » Листя землі. Том 1
Листя землі. Том 1 - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Листя землі. Том 1

Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:

«Справжній літописець свого буття — сам народ, письменник — лише вуста його… Десятиліттями я записував і збирав свідчення людей, які пройшли крізь великі випробування новітнього часу, їхні поривання і надії, їхні думи, досвід їхнього життя, нерідко — трагічний, духовний пошук народу — основа цього роману». Так сам автор писав у передмові до журнальної публікації першої частини «Листя землі». Уже перша публікація привернула увагу багатьох читачів, що розуміються на високохудожньому літературному слові. Авторитетні критики називали з'яву роману подією року. Твір висунутий на здобуття Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка. «Перед нами — правдива, чесна і багато в чім незвична для читача книга, — пише в передньому слові до цього видання Юрій Мушкетик. — Кращі сторінки книги — це діалог митця з вічністю, з Богом і — з часом».
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 163
Перейти на страницу:

Дак що ви хочете, колі його пасинок у поліції служив, Фенічки, що була за Мохначем, рідний син.

Пасинок пасинком, а Фенічка добренно кишенею потрусила, покуль з тюрми його виручила.

Знала, кому датку дать.

Дак і мала, що давать: награбастав у людях доста.

Авжеж, і там, у Мрині, злодюга на злодюзі сидів і злодюгою поганяв: як не було за Саву чого дать та кому постараться, дак і пропав.

Просидів йон у тюрмі, може, з год, і кріпко погано йому там прийшлося, бо на слідуючу осінь і помер, суду не дождавшись.

Гомоніли — чахоточний зробився.

Не чахоточний, то все бабські гомонки, а такі ж злодіяки його притовкли за те, що на Мохнача показав, у Мохнача скрізь товариші, руки довгі мав.

І був у Пакулі Потап, на прозвисько Гончий, а в бомагах писався Туренок.

Як ішов його син Андрій на царську службу…

Се-бо той, що його у війську кінь копитом забив?

Йон, йон.

Дак приставили до яго дядька у війську, дядько кличе: «Туренок! Туренок!» — а йон і не признається, бо звик по-вуличному — Гончий.

Дак се ще мій дід розказував: діда Потапового пан Журавський у заїжджого ляха-полковника на гончого пса виміняв, сподобалося Журавському, як той полковнику прислужує. А лях вельми собак любив. Од тих годов і пішло: Гончий та Гончий, і роду передалося.

Як воля вийшла, пан Журавський дав за службу наділ землі на подворок і лісу, на прислужниці своїй женив. Ще й батько Потапів порогів панських не цуравсь, то візником у пана, то біля кухні.

А Потап — ні, йон змалечку біля панів не терся.

Потап — роботько, що роботько, то роботько.

Цілісінький день возив Потап колоди з лісу в економію, натягався так, що й світу не бачив. А вернувся увечері додому — здалося, ще мало. І подався на тік молотити. Цілу ніч молотив — ніч місячна була. Уже й тіло наче не його, а все ціпом вимахує. Нагнувся, щоб снопа перевернути, та й упав посеред току. Вранці жінка…

Жонка у яго Дуся Лобаска була, тая до роботи не вельми. Робить робила, бо робить треба, але робе, було, і поглядає, як віл із-під ярма.

…Прийшла натік, щоб до сніданку кликать, а Потап мертвий. Дуся у крик та сльози. Сусіди збіглися, хто ще по роботах не подався. Та що сусіди поможуть, якщо людина не дихає. Скоро обмили небіжчика, прибрали — та й на лаву, головою до покуту і свічку в руки. Заходилися жінки біля печі, аби було чим померлого пом'януть. Чоловіки ж хто дошки на труну струже, хто до лісу поїхав, щоб дубка на хрест привезти. Тут і пресвітер з дияконом прийшли, щоб над мерцем читать.

Уранці стали навідуватися люди, про наглу смерть прочувши. І Нестор поріг переступив. Потап уже в труні лежав. Дуся чоловіків, які яму ішли копать, тим-сим пригощала. Покликала й Нестора до прирощення. Але Нестор до їдаків не пішов, а стояв біля труни, схилившись до небіжчика, ніби перешіптувався з Ним. Тоді повернувся до Дусі та й каже: «Роботящий муж був Потап. Трудненько табе без яго прийдеться, та ще з трьома малими дєтками». Господиня так і залилася слізьми, а думала — уже всі виплакала: «Ой, трудненько… А тольки нащо ж ти словом як серпом по серцю, калі жистечка моя і так горькая?..» І чоловіки, що снідали, позирали на Нестора невдоволено: прийшов, так стій мовчки, а в рані свіжій не длубайся. А Нестор раптово як засміється, та сміхом таким, що й пресвітер над книгою словом поперхнувся: «Чвертку піднеси, Дусько, дак я твого Потапа з того світу поверну…» Дуська так і опустилася на лаву, а молодиці, що розкачували тісто на коржі та кришили галушки для поминального обіду, наче кам'яні поробилися, і всі, хто був у хаті, не знали, що казать.

«Слухай мою команду, Дуся, і неси конопляної олії та корінців хрону!» Дуся і не підвелася з лавки, а молодиці принесли. Нестор помазав олією чоло та скроні покійника, а руки і ноги хроном став розтирать. І ось у Потапа заворушились та піднялися вії. Люди, хто де стояв, шаснули у двері, наче вітром їх винесло. Пресвітер, що начитував, перший. Лише Дуся, біла як стіна, до якої тулилася, зосталась у хаті. «Бач, — знову засміявся Нестор, одійшов до печі і люльку розкурив, — які хоробрі: мертвого не боялись, а живого дак бояться. Дай ти йому квасу, йон скоро оді йде». Але Дуею саму треба було одпоювать — ні руки, ні ноги не слухались. Зачерпнув Нестор квасу в кухля, розчепив Потапові зуби ножем і влив кілька ложок.

Люди збіглись на Туренків двір, як на пожежу, і вже до шибок тулилися: «Воскрес Потап, воскрес!» Потап квасу одпив, очима по хаті повів і зітхнув глибоко, наче кінь у стайні, по трудній роботі. «Довго ж я спав, Дуся…» — «Спав би ти, Потане, до обчего воскресіння, якби не я, — мовив Нестор. — Щоб не здавалось, що за дармовицю життя нове получив, як строїться буду, три дні у мене за се воскресіння одробиш». — «Одроблю і більше, — пообіцяв Потап. — Бо я ще на сім світі не нажився і дітки малі, а мав у землю іти». — «І труну мені оддаси, якщо раніше, ніж ти, руки складу, бо одного ми з тобою зросту і мушу я заробок якийсь мать, окрім чвертки та трьох днів твоїх, щоб цінував ти життя своє друге». — «Як ти зрабів таке добро мені та моїм дєткам, дак оддам і труну», — погодився Потап.

Тут люди почали, хрестячись, заходити до хати. А Потап невдовзі так оклигав, що сів у труні, наче в кориті, подушку під спину підмостивши, і чарку горілки попросив. «Рано ще тобі», — мовив Нестор, перед яким Дуся поставила чвертку горілки обіцяну, а сам випив. Але Потап і без горілки скоро розбалакався. «Був я, людяки, в самому раю. З давнєй померлими гомонів, як ось із вами. Бачив і батька свого, і матку покійних, і багатьох пакульців бачив, що на той світ переселилися. Добре їм тамочки живеться, луччей, чим нам на землі. Се я правду гомоню, як на Божому суді. Кожне має землі скільки схоче, хату, садочок, копанку в саду, а в копанках повно риби. Більше карасі та в'юни. Але на землі вони не роблять, а все святим духом робиться. А померлі на лавочках сидять, насіння лускають, униз, на землю, де ми з вами, лушпиння спльовують. А парубки у вишиваних сорочках і дєвки у вінках з волошок та руж на вигонах вигицують. І побрів я тим світом. Надивився різного я. Птахи з людськими головами там крутять вітряки і замість зерна мелють воду. Ченці людськими кістками топлять величезні печі, а шинкарі колотих печей у чанах з горілкою купаються. А навколо сидять наголо стрижені, у намисті з людських голів черниці і торгують головами своїх ненароджених дєток. Іду далєй і бачу — тік, а на току чорти людей молотять. «То грішники?» — питаю. А старий чорт і гомонить: «Усі ви, людяки, однак! хіба ти видів святих на землі?» Та трісь мене бичем по галаві. Тут усе провалилось, як було, а я — в труні прокинувся…»

Засміявся Нестор зимним, аж мороз у людей по шкірі, сміхом, а очі не сміялися, печальні очі були: «За те моя душа прихилилася до твоєї, Потапе, що ти і рабіть, і брехать добре умієш. Але немає на тім світі ніякого світу, а єсть тольки тьма сіренька, наче кисіль із сім'я льону, а над тьмою Бог, що метеликам та пташкам крила розмальовує. Я там бував, бачив. А жисть людяцька, яку ти тут розписав, є така жисть, тольки на землі яна, не на небі. І зветься теє царство щасливе Горіховою землею. Тольки ніхто з людяк у ту землю дороги не знає, а шукає багато. Се я чув і знаю, як блукав по світах». З тим Нестор допив чвертку і пішов з хати. Опісля воскресіння прозвали Потапа Безсмертним, і прожив він ще на землі вісімнадцять літ.

Під зиму почали мужики з Таврії вертатися, а Мартина Волохача все не було. Уляна уже й очі геть прогляділа. Куди не біжить, а на шлях Чумацький зирне — чи не завидніє на шляху висока Мартинова постать? Мати втішала: «Може, дочко, йон до самої Покрови найнявся овечки пасти? А може, покосили-покосили в Тавричеській — та й подалися на Дон, ще й там, у козаків, підробить. А з Таврії на Дон дорога трудна і далека. Як вертала я з чумаками із Криму, думала, що ми давно заблукали і ніколи я вже свого Пакуля не побачу. День їдемо, тиждень їдемо, місяць їдемо, уже воли притомилися, ледве йдуть, а довкуль нас усе степ та степ, і ніде нічого. Тольки вихори, як дерева, небеса підпирають. Як посуне у нашу сторону та нечиста сила, скоріш валку зупиняємо, вози докупи, а самі під вози і молитву воскресну шепчемо. Як налетить, як завіє, аж вози тріщать. Геть порохом та землею поприсипає, покуль перевіситься та далєй посуне. Вилазимо тади з-під возів, чорні, як чорти з пекла. Отак і їхали до самої зими, тольки з першим снігом я домівку побачила. Так чумаки ж на колесах, і воли у них добренні, не усякий мужик рукою до рогів діставав, такі воли, а Мартин твій на своїх двох, бідак». — «Обіцявся Мартин, як грошей підробить, чавункою до Києва доїхать, аби скоріш, бо і йон за мною скучає», — одказувала Уляна. «Та щоб твій Мартин на чавунку потратився із-за дєвки — не такого йон кодла, — посміхалася Вівдя на ту доччину мову. — Як ми з твоїм батьком П'явці снопи возили, він — ще хлапак — П'явчину худобу пас. То я надивилася. Нові постоли через плече — і дихнуть на них боїться, а по стерні босяка. Так йон ніг своїх не жалів, а ти, дурна, хочеш, щоб йон твоєму серцю посочувствовав». Недолюблювала Вівдя Мартина Волохача.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 ... 163
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)