Погоня за вівцею
- Автор: Мураками Харуки
- Серия: Тетралогія Щура #3
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-4067-1
- Переводчик: Іван Петрович Дзюб
- Жанр: Прочее фэнтези
Электронная книга - «Погоня за вівцею». Краткое содержание книги:
Здавалося б, сюжет роману невигадливий. Від журналіста, що творить рекламні тексти й іншу порожнечу навколо себе, йде дружина. Та дарма — все одно не було між ними нічого яскравого. Замість того з’являється дівчина-повія з чарівними вухами. Любов не любов, але хоч якесь пожвавлення. А потім в життя героя входить вівця — єдина у світі, яку варто розшукати. Ця вівця час від часу вселяється в підхожу людину і стає її сутністю. Вона всемогутня і злопам’ятна. Така уперта тварина. Що за вівця і звідкіля прийшла — невідомо. Та й не це важливо. Пошук вівці — єдине, у чому є сенс. І якщо вже доля звела людину з цією твариною, нікуди від неї не сховатися. Адже вівця легко стає і долею, і думками, і навіть зовнішністю…
Я ще й тепер чітко пригадую той дивний день 25 листопада 1970 року, пополудні. Листя гінко, збите на землю рвучким вітром, лежало золотом на вузькій лісовій доріжці, схожій на висохле річище. Ми прогулювалися по ній, засунувши руки в кишені пальта. Навкруги не було чути нічого, крім шурхоту опалого листя під нашими ногами і різких пташиних криків.
— Що в тебе на думці? — раптом спитала вона.
— Нічого особливого, — відповів я.
Вона пройшла трохи вперед і, присівши на краю доріжки, затяглася сигаретою. Я сів поруч.
— Ти завжди бачиш погані сни?
— Часто бачу погані сни. Здебільшого про те, як сигаретний автомат не дає решти.
Усміхаючись, вона поклала долоню мені на коліно. Потім відсмикнула її.
— Напевне, ти не дуже хочеш про це говорити, чи не так?
— Просто про це мені нелегко говорити.
Вона кинула на землю недокурену сигарету й уважно роздушила її черевиком.
— Ти вважаєш, що не зумієш розповісти того, що насправді тобі хочеться сказати?
— Не знаю, — сказав я.
Залопотівши крильми, із землі злетіли і зникли, немов поглинуті безхмарним небом, дві пташки. Якийсь час ми мовчки дивилися туди, де розплилися їхні обриси. Потім сухою гілочкою вона намалювала на землі кілька візерунків.
— Коли я з тобою сплю, то часто почуваюся нещасною.
— Вибач, якщо я винен, — сказав я.
— Вина не в тобі. Й не в тому, що, обнімаючи мене, ти думаєш про іншу дівчину. Мені все одно… — вона раптом змовкла і повільно провела на землі три паралельні лінії. — О, я не знаю, що й кажу.
— Знаєш, я зовсім не хочу, щоб ти замкнулася у собі, — сказав я через хвилину. — Я й сам як слід не второпаю, що зі мною відбувається. Мені хочеться багато чого зрозуміти та неупереджено в усьому розібратися. Я не хочу ні надто високо літати, ні ставати надміру приземленим. Але для цього потрібен час.
— Скільки часу?
— Не знаю. Може, рік, а може, й десять.
Вона кинула прутик на землю і, вставши, обтрусила траву з пальта.
— А десять років тобі не здаються вічністю?
— Можливо, що так, — відповів я.
Ми пройшли через ліс до університетського містечка і, як завжди, у кімнаті для відпочинку, жували сосиски з булкою. О другій годині пополудні на екрані телевізора кілька разів з’являлася постать Юкіо Місіми[3]. Видно, з гучністю щось було негаразд, бо його голосу ми майже не чули, але це нас не обходило. Ми з’їли сосиски і випили ще по одній чашці кави. Якийсь студент, умостившись на кріслі, довго крутив ручкою гучності, намагаючись поправити звук, але потім зневірився і кудись зник.
— Я тебе хочу, — сказав я.
— Гаразд, — усміхаючись, відповіла вона.
І, засунувши руки в кишені пальта, ми поволі рушили до моєї квартири.
Коли я раптом прокинувся, вона безгучно плакала. Її маленькі плечі під вовняною ковдрою дрібно тремтіли. Я ввімкнув нагрівач і глянув на годинник. Була друга година ночі. Посеред неба плив білий-білісінький місяць.
Дочекавшись, коли вона перестала плакати, я скип’ятив воду і висипав у чайничок пакетик чаю для нас обох. Не було ні цукру, ні лимона, а тільки гарячий чай. Потім я запалив дві сигарети й одну передав їй. Вона затяглась і тут же випустила дим; так повторювалося три рази, аж поки вона не закашлялася.
— Слухай, тобі ніколи не хотілося мене вбити?
— Тебе?
— Ага.
— Чого ти про таке питаєш?
Затиснувши сигарету в зубах, вона потерла кінцем пальця повіку.
— Просто так.
— Ні.
— Справді?
— Справді.
— Чого б це я мав тебе вбивати?
— Авжеж… — насилу погодилася вона. — Просто я раптом подумала, що було б непогано, якби хтось мене вбив. Поки я міцно сплю.
— Я не з тих, хто вбиває людей.
— Невже?
— Мабуть, що так.
Сміючись, вона кинула недокурену сигарету в попільничку й, одним духом проковтнувши залишки чаю, запалила іншу.
— Я доживу до двадцяти п’яти, — сказала вона. — А потім помру.
Вона вмерла у липні 78-го у двадцятишестирічному віці.
РОЗДІЛ 2
Липень 1978 року
1. Про те, як пройти шістнадцять кроків
Відчувши, що за моїми плечима зашипів компресор ліфта і двері зачинилися, я поволі заплющую очі. Збираю докупи шматки свідомості і роблю шістнадцять кроків по коридору до дверей квартири. Із заплющеними очима. Точно шістнадцять кроків — не більше і не менше. Від випитого віскі голова йде обертом, наче зіпсована гайка, в роті відгонить нікотином.
3
Юкіо Місіма (1925–1970) — талановитий японський письменник, автор багатьох романів і драматичних творів, відомий своїм демонстративним самогубством після невдалої спроби військового бунту.