Гобіт, або Туди і Звідти
- Автор: Толкин Джон Рональд Руэл
- Год: 2011
- Язык: украинский
- Год: Астролябія
- Переводчик: О. О’Лір
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Гобіт, або Туди і Звідти». Краткое содержание книги:
Написаний професором Толкіном для власних дітей, «Гобіт» відразу ж по виході у світ зустрів палке схвалення. Ця дивовижна історія, цілком закінчена та вивершена, водночас є преамбулою до «Володаря Перстенів». Видання, прикрашене чудовими ілюстраціями Алана Лі, задовольнить навіть найвибагливіших читачів.
Він підвівся, весь тремтячи. У голові промайнула невиразна принести лампу та дещо виразніша — вдати, що пішов по лампу, заховатися за пивними діжками в пивниці й не виходити, доки ґноми не заберуться геть. Раптом він помітив, що музика та спів стихли, а ґноми всі як один дивляться на нього й очі їхні аж сяють у темряві.
— Куди це ви зібралися? — спитав Торін таким тоном, який давав зрозуміти: він здогадався про обидві думки, що промайнули гобітовій голові.
— Може, принести лампу? — пробелькотів Більбо, ніби виправдовуючись.
— Ми любимо темряву, — сказали ґноми хором. — Темрява — для темних справ! До світанку ще багато годин.
— Звісно! — зітхнув Більбо і похапцем сів.
Але його ослінчик кудись подівся й він опустився просто на камінну решітку, з гуркотом зваливши лопатку та коцюбу.
— Цить! — гримнув Ґандальф. — Нехай Торін говорить!
І Торін почав так:
— Ґандальфе, ґноми та пане Торбине! Ми зібрались у домі нашого друга та спільника, цього незрівнянного і доблесного гобіта — хай ніколи не витреться хутро на його ногах! Хвала його вину й елю! — він зробив паузу, щоб передихнути і почути від гобіта чемну відповідь, але компліменти не справили належного враження на бідолашного Більбо Торбина, який розтулив був рота, щоб запротестувати проти титулу «доблесний», а надто проти «спільника», але не зміг видушити зі себе ні звуку, такий він був збентежений.
Тож Торін повів далі:
— Ми зібралися, щоб обміркувати наші плани, нашу тактику, стратегію, засоби та задуми. Незабаром, іще вдосвіта, ми розпочнемо нашу довгу подорож — подорож, із якої дехто з нас (а можливо, й усі ми за винятком нашого друга і порадника, хитромудрого чарівника Ґандальфа) може ніколи не повернутись. Це — урочиста мить. Наша мета гадаю, добре відома всім. Для вельмишановного пана Торбина та, мабуть, для одного-двох молодших ґномів (гадаю, я не помилюся, назвавши, наприклад, Кілі та Філі) ситуація, що склалася, може потребувати короткого пояснення...
Це був Торінів стиль. Він був поважний ґном. Якби його не зупинили, він би, мабуть, продовжував у тому самому дусі, доки б аж знемігся, і при цьому так і не сказав би присутнім нічого нового. Але його брутально перервали. Бідолашний Більбо вже не міг терпіти. Почувши «може ніколи не повернутись», він відчув, як до його горла підкочується крик, який одразу ж вирвався назовні, наче свист паротяга, що вилітає з тунелю. Усі ґноми підхопилися, перекинувши стіл. На кінчику своєї чарівної патериці Ґандальф засвітив блакитний вогонь, і при світлі цього феєрверка всі побачили бідолашного маленького гобіта, котрий стояв навколішках на килимку перед каміном і тремтів, як напіврозтале желе. А тоді впав на підлогу, безперестанку волаючи: «Блискавка вбила, блискавка вбила!» — і це було єдине, чого тривалий час могли від нього домогтися. Тож вони підняли його, пе- | ренесли подалі, до вітальні, поклали на диван, залишивши поруч із ним якесь питво, і повернулися до своїх темних справ.
— Вразливий хлопчина... — промовив Ґандальф. — Схильний до кумедних чудернацьких нападів, але один із найкращих — і лютий, немов дракон, якому прищемило хвіст.
Якщо ви коли-небудь бачили дракона, якому прищемило хвіст, вам стане зрозуміло, що то було тільки поетичне перебільшення стосовно будь-якого гобіта, навіть щодо двоюрідного прадіда Старого Тука, Бикореви, який був таким гігантом (як на гобіта), що міг їздити верхи на коні. Це він атакував лави ґоблінів із Грім-гори у битві на Зелених Полях і зніс своєю дерев’яною палицею голову їхньому королеві Ґольфімбулю. Голова пролетіла сотню кроків у повітрі й закотилася до кролячої нори, тож завдяки цьому і битву було виграно, і водночас винайдено гру в ґольф.
Хай там як, а тим часом розніжений нащадок Бикореви приходив до тями у вітальні. Трохи перечекавши та хильнувши питва, яке залишили ґноми, він підкрався до дверей їдальні, геть зденервований. Говорив Ґлоїн, і ось що почув Більбо:
— Пхе! — то було якесь пирхання чи щось подібне. — Гадаєте, він годиться? Ґандальфові добре говорити, що цей гобіт лютий, але одного такого крику в мить збудження вистачить, аби дракон і його родичі прокинулись і перебили багатьох із нас. Думаю, цей крик був викликаний радше страхом, аніж збудженням! Правду кажучи, якби не знак на дверях, я був би певен, що ми помилилися хатою. Щойно я побачив маленького чоловічка, котрий підстрибував і сопів у дверях, як у мене з’явилися сумніви. Він схожий радше на бакалійника, ніж на зломщика!