Гобіт, або Туди і Звідти

— Бачу, вони вже почали збиратися, — сказав він, кинувши погляд на Двалінів зелений каптур, що висів на гачку. Він повісив свого шарлатного каптура поруч і зі словами: «Балін, до ваших послуг!» — приклав руку до грудей.

— Дякую! — промовив Більбо, хапаючи ротом повітря.

Якось незручно і згадувати, але оте «вони вже почали збиратися» прикро його схвилювало. Він любив гостей, однак любив бути знайомим із ними ще до їхнього приходу й віддавав перевагу особистим запросинам. У голові в нього промайнула моторошна думка, що тістечка можуть швидко закінчитись і тоді він — як господар він пильнував свої обов’язки і виконував їх, хоч би як важко це було, — він сам залишиться ні з чим.

— Заходьте і випийте чаю! — тільки й спромігся вимовити він, глибоко зітхнувши.

— Трохи пива мене влаштувало б більше, якщо ваша ласка, добродію, — відказав білобородий Балін. — Але я не відмовлюся й від тістечка — особливо з кмином, якщо у вас знайдеться.

— Авжеж! — вихопилось у Більбо, на його власний подив, — і, так само дивуючись самому собі, він дременув до пивниці, щоб націдити кухоль пива, а тоді до комори, щоб узяти два чудові круглі тістечка з кмином, які він спік того дня, аби перекусити після вечері.

Коли він повернувся, Балін і Двалін гомоніли за столом, ніби старі приятелі (до речі, вони були брати). Більбо підсунув до них пиво й тістечка, аж тут знову закалатав дзвоник, а потім іще раз.

«Напевно, тепер уже Ґандальф», — думав засапаний Більбо, поспішаючи до дверей. Але то був не Ґандальф. То були ще два ґноми, обоє у блакитних каптурах» зі срібними поясами та жовтими бородами, і кожен мав по торбині з якимись інструментами та по лопаті. Вони заскочили досередини, щойно двері прочинились, --але Більбо вже годі було здивувати.

— Чим можу прислужитися, панове ґноми? —- спитав він.

— Кілі, до ваших послуг! — сказав один.

— І Філі! — додав другий.

І вони обидва зірвали з голів блакитні каптури й уклонилися.

— До ваших послуг — і до послуг ваших родичів! — відповів Біль бо, згадавши цього разу про своє добре виховання.

— Бачу, Двалін і Балін уже тут, — сказав Кілі. — Дозвольте й нам приєднатися до гурту!

«Гурт! — подумав пан Торбин. — Мені не подобається це слово. Я неодмінно мушу присісти на хвильку, щоб зібратися з думками і випити чаю». Він зробив лише один-єдиний ковточок — примостившись у куточку, доки четверо ґномів, засівши круг столу, теревенили про копальні та золото, про клопоти з ґоблінами та плюндрування, завдані драконами, і ще про безліч інших речей, яких він не розумів, та й не хотів розуміти, бо вони звучали надто по-пригодницькому, — коли «дзень-дзелень-дзень-дзелень» — дзвоник закалатав знову: так, ніби якесь пустотливе гобітеня намагалося відірвати від дверей ручку.

— Хтось прийшов! — сказав Більбо, кліпаючи очима.

— Хтось учотирьох, сказав би я, судячи за звуком, — озвався Філі. — Крім того, ми бачили, як вони йшли слідом за нами.

Бідолашний маленький гобіт упав на стілець у передпокої, обхопив голову руками і зачудовано замислився, що ж це трапилось, і щб трапиться далі, і чи всі вони залишаться на вечерю. Тоді дзвоник закалатав знову, ще гучніше, ніж доти, й він мусив бігти до дверей. Гостей було навіть не четверо, їх було П’ЯТЕРО. Ще один ґном підіспів, доки Більбо сидів у задумі. Ледве він потягнув за дверну ручку, як усі вони вже опинились у передпокої, вклоняючись один за одним і промовляючи: «До ваших послуг». їх звали Дорі, Норі, Орі, Оїн і Ґлоїн. І миттю на гачках повисли два пурпурові каптури, сірий каптур, брунатний каптур і білий каптур, а ґноми, запхавши широкі долоні за золоті та срібні пояси, покрокували до решти гостей. Це вже була майже юрба. Хтось зажадав елю, хтось — портеру, хтось кави, і всі — тістечок, тож гобітові довелося добряче пометушитися.