Оленіада
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6821-7
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Оленіада». Краткое содержание книги:
Як зазначає сама авторка, «Оленіада» писалася «трьома заходами».
Перші пару розділів написано ще в 2002-му, але книжку закінчено не було, адже настав 2004 рік. І вигадана країна «Лапландія», про яку в ній йдеться, в один день перетворилася на велику країну. З великим майбутнім. З людьми, котрі за мить розпрямилися і пішли вперед... Йшли, йшли, йшли... Озирнулися і здивувалися: ті, хто послав їх уперед, — з тими, хто тягнув назад. Довелося вийняти з шухляди недописане і дописати — в 2006 році. І назвати те все «комедією абсурду». Так закінчилась перша частина «Оленіади».
До другої Роздобудько приступила в січні 2013 року і написала її у вкрай короткий строк — останню крапку було поставлено в лютому того ж таки 2013-го. Авторка виходила з тієї давньої істини, що коли закінчуються гнів і сльози — останньою зброєю стає... сміх. І останнім сміється той, кому немає чого втрачати. І сміючись — перемагає.
Може здатися неймовірним, але ще рік тому Роздобудько передбачила події, що відбуваються сьогодні. Так що «Оленіада» виявилася книгою пророчою.
Василенко замукав, на його обличчі смикнулися брови. Він був живий.
Зоя влила кілька життєдайних крапель йому до рота, — і Семен заплямкав губами, як немовля.
— Шляк би тебе трафив! — вилаялась усе ще перелякана Зоя Павлівна. — Що за мужик такий пішов нервовий!
Василенко замукав гучніше. Певно, виходячи з непритомного стану, він уявляв рідного Пантелеймона.
— Цоб-цабе, любчику... — лагідно промовила Зоя. — Пора прокидатися!
Поплямкавши губами і помукавши, Василенько нарешті відкрив очі. Над ним стояла Зоя з пляшкою... Василенко схопився як підстрелений.
«Понятих» не було, міліції також.
— За що Бодя вбив батька? — прямо запитав Василенко.
— Ти що, здурів, — здивувалася Зоя, — чи тобі наснилося? Чи пороблено?
— А хто ж тоді лежить у тебе в ванній? — наполягав Василенко.
— Ріг.
І Зоя розповіла коханцю все від початку до кінця. Кінець був оптимістичний:
— П’ять відсотків — тобі. За допомогу. Я сама не впораюсь.
— Реалізувати стратегічний продукт не так просто, — замислився Василенко. — П’ять відсотків на стайню не вистачить... Двадцять.
— А безкоштовні стрижки ти врахував? — обурилася Зоя Павлівна. — І все інше, — вона кивнула головою на ліжко. — А рибні котлети? А компот?
— А унітаз? А заміна кранів? — парирував Василенко. — А небезпека? Двадцять — і крапка!
Довелося кивнути головою.
— Отже, спочатку оглянемо пацієнта, — сказав Семен. — До речі, якщо будемо говорити, не дай боже говорити прямо — тільки «пацієнт».
— Добре, пішли оглянемо... пацієнта.
Зої було трохи прикро ділитися, але нічого не вдієш. І вона, тяжко зітхнувши, повела коханця до «святая святих».
— М-да-с... — промимрив той, оглядаючи ріг. — Великий, падла... (останнє слово швидше стосувалося суперника). Будемо пиляти. На чотири частини. Не менше. Схожу за інструментами.
— А далі що? — поставила логічне запитання Зоя.
— Далі? — замислився Василенко. — Далі треба пробиватися «догори»... Не будемо ж його продавати пересічним громадянам: закладуть одразу. Треба шукати мафіозі.
— Яким чином?
— Спершу підеш на громадські збори до мерії. Ти ж бачила по телевізору програму «Запитай у мера». Отже, підеш туди, придивишся до публіки: там бувають різні...
— А може, «самому» запропонувати?
— Головне — не квапитись. Придивишся спочатку. Заведеш знайомства. Можна й «самому»: гроші в нього є.
— Звісно, — погодилася Зоя, кинувши погляд на листівку, причеплену до люстра: на ній симпатичний мер посміхався, тримаючи в руках пакетик з ягелем. Унизу — його рукою — підпис: «Ягель — у кожну родину!». Той пакетик отримала і Зоя, і всі мешканці спального району, незважаючи на те, чи мали вони тварин, чи ні.
Особливо раділи такому пакункові підлітки з незаможних родин, котрі примудрилися використовувати це зілля для паління.
Василенко пішов додому за пилкою.
Зоя зняла бігуді.
З цього моменту в неї починалося нове життя. Зустрічати його в бігуді Зоя не хотіла.
Криза! Криза... Гостре слово, схоже на ніж або передні зуби пацюка, що точать стіну. Криза набувала загрозливих розмірів, пацюк вишкірявся і ширше роззявляв пащеку. Зуби виблискували з-під настовбурчених вусів.
Суспільство різко поділилося на «верхи» та «низи». А якщо це так, то, за визначенням застарілого, але актуального в цій ситуації вчення, — назріла революційна ситуація.
Ройтберг нервово гортав газети, напружено думаючи, яким чином врятувати своє видання, до кого примкнути. «Верхи» висунули програму негайної тотальної кастрації усього поголів’я оленів. Це було зрозуміло: вищий та середній клас мав у своїх стайнях не по одній, а по дві й більше упряжок. І старанно приховував цей факт від податкової інспекції. «Низи» з великими труднощами вигодовували не більше двох вихованців і нізащо не згоджувалися на їхню стерилізацію. «Верхи» бажали нагріти руки на імпортуванні оленів, «низи» мріяли мати приплід.
Лікарі, об’єднавшись у громаду «Цигапам», не могли визначитись, що краще: зробити з препарату дефіцит (підтримати політику кастрації) чи усе ж таки дотримуватися клятви Гіппократа. Але Гіппократ — то далеке минуле, а «цигапам» по триста доларів за упаковку — речі приємні й реальні.