Оленіада
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Фоліо
- ISBN: 978-966-03-6821-7
- Жанр: Юмористическая проза
Электронная книга - «Оленіада». Краткое содержание книги:
Як зазначає сама авторка, «Оленіада» писалася «трьома заходами».
Перші пару розділів написано ще в 2002-му, але книжку закінчено не було, адже настав 2004 рік. І вигадана країна «Лапландія», про яку в ній йдеться, в один день перетворилася на велику країну. З великим майбутнім. З людьми, котрі за мить розпрямилися і пішли вперед... Йшли, йшли, йшли... Озирнулися і здивувалися: ті, хто послав їх уперед, — з тими, хто тягнув назад. Довелося вийняти з шухляди недописане і дописати — в 2006 році. І назвати те все «комедією абсурду». Так закінчилась перша частина «Оленіади».
До другої Роздобудько приступила в січні 2013 року і написала її у вкрай короткий строк — останню крапку було поставлено в лютому того ж таки 2013-го. Авторка виходила з тієї давньої істини, що коли закінчуються гнів і сльози — останньою зброєю стає... сміх. І останнім сміється той, кому немає чого втрачати. І сміючись — перемагає.
Може здатися неймовірним, але ще рік тому Роздобудько передбачила події, що відбуваються сьогодні. Так що «Оленіада» виявилася книгою пророчою.
Спересердя Євський переплутав свій «позивний» із закликом московського колеги Андрія Салатова, ведучого ток-шоу «Маленька праска», але після вимкнення звуку в студії самими вустами проказав фірмове: «Кохаймося!».
Цього разу спрацювало. Розгублений Семен Василенко згадав, чим лікується будь-яка хвороба, особливо — на нервовому ґрунті.
— Сонечко, я тільки руки помию... — ніжно прошепотів він і здригнувся від відчайдушного Зоїного крику: «Не треба!!!»
«Ось, де вона його сховала... — подумав Василенко. — Але ж як він мене випередив? Та й упряжі його на подвір’ї не видно... Може, хтось інший?»
— От, значить, де ти його ховаєш?! — уголос повторив свою думку Семен.
Серце Зої загупало і зателіпалося аж у горлі: «Заскочили!». Вона одразу вибудувала в своїй уяві підступний чоловічий ланцюжок: Бодя — Ройтберг — Василенко. Догралася, докрутилася!
— Так! — виклично сказала Зоя, адже добре знала, яким є кращий спосіб захисту. — А ти хіба не ховав би?!
Василенко уявив, як він заштовхує Ройтберга до ванної, і знову розлютився:
— Я б його там і по шматках розібрав! І вночі вивіз би по частинах. У різні кінці міста! Щоб і духу його не було!!!
«Ідея! — спало на думку Зої. — Але якщо Семен знає про ріг, чи варто приховувати? Може, він би допоміг і розпиляти, і зреалізувати? Дам йому п’ять відсотків за працю...»
— Добре, — сказала вона, — іди дивись!
Василенко розгубився. З одного боку, він хотів виглядати сміливим коханцем, справжнім мачо, котрий запросто витягне ненависного суперника в шкарпетках і трусах із ванної, з іншого, подумав він, навіщо це мені, якщо завтра знову треба йти на роботу. Хіба що шантаж? Яким чином? А ось яким! Василенко задоволено потер долоні і витягнув з сумки репортерський фотоапарат.
— Він роздягнутий? — пошепки запитав він Зою.
— Звичайно! В костюм не вбраний!
— Це добре... Робимо так: ти зненацька відчиняєш двері — і, поки він не оговтався, я його фотографую!
— Та як він може оговтатись? — здивувалася Зоя. — Лежить собі...
— П’яний? — ще більше зрадів Василенко, уявивши цей сенсаційний для пані Ройтберг кадр.
— Ти здурів? Як він може бути п’яним? Це ж нежива істота...
У Василенка волосся стало дибки, навіть запітніло вічко всюдисущого фотоапарата...
— Ти його ліквідувала? — захриплим голосом прошепотів він.
— Я? Це не я. Я хіба на таке здатна?!
Василенко нервово заходив по кімнаті. «Так, так, — гарячково розмірковував він, — звичайно ж був хтось третій! Картина зрозуміла: він прийшов так само, як і я. Побачив суперника... І в нього вистачило мужності і сил зробити те, про що я тільки мрію... Що тепер? — І знову підстрижене волосся Василенка дало про себе знати. — А тепер... все звалять на... мене. Де той третій? А раптом Зоя все продумала і під дверима вже чекає судовий інспектор із „понятими“?»
— Хто? Кажи, хто це зробив?! — закричав він.
— Бодя... — перелякано прошепотіла Зоя.
«Шекспір... „Гамлет“... Акт третій...» — промайнуло в розпашілій Василенковій голові. І він безсило опустився на диван.
— Господи... Що ж це робиться... Син убиває батька... Який жах...
Непритомний Василенко лежав на білих Зоїних подушках. Бідна жінка вже двічі почергово підносила йому до носа то пляшчинку з нашатирним спиртом, то його ж власні шкарпетки. Журналіст не реагував. Зоя вже уявляла моторошні заголовки в газетах: «Убивство знаного журналіста в квартирі невідомої перукарки». Думки її пішли в іншому напрямку. Питання про те, що робити з рогом, віддалилося на задній план, тепер треба було подумати про одне: що робити з тілом. Зоя десь вже читала подібне запитання. Здається, там була й відповідь. Але що то було? Зоя оглянула свою куцу книжкову полицю. Там стояло пару книжечок Данієли Стіл, жовто-чорний зашмульганий стосик «покет-буків» улюбленої Донцової, брошурка з жіночої психології «Сто засобів вдало вийти заміж». Ага, ось воно! Вітчизняний детективчик із красномовною назвою «Мерці». Пригадується, Зою зацікавило те, що авторка була головним редактором її улюбленого ілюстрованого журналу. Взагалі-то, Зоя вітчизняних книжок не купувала.
Зоя розгорнула книжку на першій сторінці й одразу ж натрапила на зловісну пораду: «тіло треба розчленувати...» — писала жінка, котра на фотографії, що була розміщена на обкладинці, зворушливо притискала до грудей оберемок ромашок. «Мати Божа! — перелякалася Зоя. — Членувати ріг — то одне, а ось це...» Вона оглянула бездиханне тіло коханця. Зоя відкинула книжку і вирішила використати останній шанс: залізла рукою під шафу, до сховку, і викотила звідти пляшку горілки. Горілку Зоя завжди завбачливо ховала «на чорний день». Відкрутила корок, піднесла до носа небіжчика.