Понеділок починається в суботу

Тепер я зрозумів, де говорили. Голос лунав у закутку, де висіло туманне дзеркало.

— А тепер, — сказав голос, — наступне. «Все — єдине Я, це Я — світове Я. Єднання з невіданням, що виходить від затемнення світла Я, щезає з розвитком духовності».

— А ця маячня звідки? — запитав я. Я не чекав відповіді. Я був певен, що сплю.

— Вислів з «Упанішад», — запопадливо відповів голос.

— А що таке «Упанішади»? — Я вже не був певен, що сплю.

— Не знаю, — сказав голос.

Я встав і навшпиньки підійшов до дзеркала. Я не побачив свого відображення. В мутному склі відбивалася фіранка, кут печі та взагалі багато речей. Але мене у ньому не було.

— У чому річ? — запитав голос. — Є запитання?

— Хто це говорить? — поцікавився я, зазираючи за дзеркало. За дзеркалом було багато пилюки і дохлих павуків. Тоді я вказівним пальцем натиснув на ліве око. Це було давнє правило розпізнавання галюцинацій, яке я вичитав у захоплюючій книзі В. В. Бітнера «Вірити чи не вірити?». Досить натиснути пальцем на очне яблуко, і всі реальні предмети — на відміну від галюцинацій — роздвояться. Дзеркало роздвоїлося, і в ньому з’явилось моє відображення — заспана, стривожена фізіономія. По ногах потягло холодом. Притискаючи пальці, я підійшов до вікна і виглянув.

За вікном нікого не було, не було навіть дуба. Я протер очі й знову подивився. Я виразно бачив перед собою замшілий колодязний зруб із корбою, ворота і свою машину біля воріт. Усе-таки сплю, заспокоєно подумав я. Погляд мій упав на підвіконня, на розтріпану книгу. В минулому сні це був третій том «Ходінь по муках», тепер на обкладинці я прочитав: «П. І. Карпов. Творчість душевнохворих та її вплив на розвиток науки, мистецтва і техніки». Поцокуючи зубами від ознобу, я погортав книжку і проглянув кольорові вклейки. Потім я прочитав «Вірш № 2»: