Понеділок починається в суботу

Я наближався до місця призначення. Навколо мене, тулячись до самої дороги, зеленів ліс, інколи поступаючись місцем галявинам, що поросли жовтою осокою. Сонце заходило вже котру годину, все ніяк не могло зайти і висіло низько над горизонтом. Машина котилася вузькою дорогою, посипаною хрустким гравієм. Велике каміння я пускав під колесо, і щоразу в багажнику брязкали й торохкотіли порожні каністри.

Праворуч із лісу вийшли двоє, ступили на узбіччя і зупинилися, дивлячись у мій бік. Один із них підняв руку. Я скинув газ, аби роздивитися їх. Це були, як мені здалося, мисливці, молоді люди, можливо, трохи старші за мене. Їхні обличчя сподобалися мені, і я зупинився. Той, хто піднімав руку, засунув у машину смагляве горбоносе обличчя і запитав, посміхаючись:

— Ви нас не підкинете до Соловця?

Другий, з рудою бородою і без вусів, теж усміхався, визираючи через його плече. Безперечно, це були приємні люди.

— Гаразд, сідайте, — сказав я. — Один уперед, другий назад, бо в мене там барахло на задньому сидінні.

— Благодійнику! — втішився горбоносий, зняв з плеча рушницю і сів поряд зі мною.

Бородань, нерішуче зазираючи у задні дверцята, сказав:

— А можна я тут трішечки того?..

Я перегнувся через спинку і допоміг йому розчистити місце, зайняте спальним мішком і згорнутим наметом. Він делікатно всівся, поставивши рушницю поміж колін.

— Дверцята прикрийте щільніше, — сказав я.

Все йшло, як звичайно. Машина рушила. Горбоносий повернувся назад і жваво заговорив про те, що значно приємніше їхати легковиком, ніж іти пішки. Бородань невиразно погоджувався і все гримав та й гримав дверцятами. «Плащ підберіть, — порадив я, дивлячись на нього у дзеркало заднього огляду. — У вас плащ прищемило». Хвилин через п’ять усе нарешті вбулося. Я запитав: «До Соловця кілометрів десять?» — «Так, — відповів горбоносий. — Або трішки більше. Дорога, щоправда, погана — для вантажівок». — «Дорога цілком пристойна, — заперечив я. — Мені обіцяли, що я взагалі не проїду». — «Цією дорогою навіть восени можна проїхати». — «Тут — можливо, а от від Коробця — ґрунтова». — «Цього року літо сухе, все підсохло». — «Під Затонню, кажуть, дощі», — зауважив бородань на задньому сидінні. «Хто це каже?» — запитав горбоносий. «Мерлін каже». Вони чомусь засміялись. Я витягнув цигарки, закурив і запропонував їм. «Фабрика Клари Цеткін, — сказав горбоносий, розглядаючи пачку. — Ви із Ленінграда?» — «Так». — «Подорожуєте?» — «Подорожую, — погодивсяя. — А ви місцеві?» — «Корінні», — сказав горбоносий. «Я з Мурманська, — повідомив бородань. «Для Ленінграда, мабуть, що Соловець, що Мурманськ — однаково: Північ», — сказав горбоносий. «Ні, чому ж», — заперечив я ввічливо. «У Соловці будете зупинятися?» — запитав горбоносий. «Авжеж, — відказав я. — Я до Соловця й іду». — «У вас там рідні чи знайомі?» — «Ні, — сказав я. — Просто зачекаю на хлопців. Вони йдуть берегом, а Соловець у нас — місце зустрічі».

Попереду я побачив великий насип каміння, пригальмував і сказав: «Тримайтеся міцніте». Машина затрусилась і застрибала. Горбоносий вдарив ніс об ствол рушниці. Мотор ревів, каміння било у днище. «Бідна машина», — сказав горбоносий. «Що поробиш…» — відказав я. «Не кожен поїхав би такою дорогою на своїй машині». — «Я би поїхав», — відказав я. Насип скінчився. «А, то це не ваша машина», — здогадався горбоносий. «Ну звідки в мене машина! Це прокат». — «Зрозуміло», — сказав горбоносий, як мені здалося, розчаровано. Я відчув себе ображеним. «А який сенс купувати машину, щоб кататись по асфальті? Там, де асфальт, нічого цікавого, а де цікаво, там немає асфальту». — «Так, звичайно», — ввічливо погодився горбоносий. «Нерозумно, як на мене, робити з машини ідола», — заявив я. «Нерозумно, — погодився бородань. — Але не всі так думають». Ми поговорили про машини і дійшли висновку, що якщо вже купувати щось, то «ГАЗ-69», всюдихід, але їх, на жаль, не продають. Потім горбоносий запитав: «А де ви працюєте?» Я відповів. «Колосально! — вигукнув горбоносий. — Програміст! Нам потрібен саме програміст. Слухайте, кидайте ваш інститут і йдіть до нас!» — «А що у вас є?» — «Що у нас є?» — запитав горбоносий, повертаючись. «Алдан-3», — відказав бородань. «Розкішна машина, — сказав я. — І добре працює?» — «Та як вам сказати…» — «Зрозуміло», — сказав я. «Власне, її ще не налагодили, — сказав бородань. — Залишайтеся у нас, налагодите…» — «А переведення ми вам миттю організуємо», — додав горбоносий. «А чим ви займаєтеся?» — поцікавився я. «Як і вся наука, — відповів горбоносий. — Щастям людським». — «Зрозуміло, — сказав я. — Щось із космосом?» — «І з космосом теж», — погодився горбоносий. «Добра добувши, кращого не шукай», — відказав я. «Столиця і пристойна платня», — мовив бородань неголосно, але я почув. «Не треба, — сказав я. — Не треба міряти грошима». — «Та ні, я пожартував», — виправдовувався бородань. «Це він так жартує, — пояснив горбоносий. — Цікавіше, ніж у нас, вам ніде не буде». — «Чому ви так гадаєте?» — «Впевнений». — «А я не впевнений». Горбоносий посміхнувся. «Ми ще поговоримо на цю тему, — пообіцяв він. — Ви довго пробудете в Соловці?» — «Два дні максимум». — «От на другий день і поговоримо». Бородань заявив: «Особисто я вбачаю в цьому долю — йшли лісом і зустріли програміста. Мені здається, що ви приречені». — «Вам справді так потрібен програміст?» — запитав я. «Нам конче потрібен програміст». — «Я поговорю з хлопцями, — пообіцяв я. — Я знаю невдоволених». — «Нам потрібен не кожен програміст, — сказав горбоносий. — Програмісти — народ дефіцитний, розжиріли, а нам потрібен небалуваний». — «Так, це складніше», — погодився я. Горбоносий взявся загинати пальці: «Нам потрібен програміст: а — небалуваний, бе — доброволець, це — щоби погодився жити в гуртожитку…» — «Де, — підхопив бородань, — на сто двадцять карбованців». — «Аяк з приводу крилець? — запитав я. — Чи, скажімо, сяйва навколо голови? Один на тисячу!» — «А нам усього один і потрібен», — сказав горбоносий. «А якщо їх усього дев’ятсот?» — «Згодні на дев’ять десятих».