Бородань хихикнув.
— Ви, головне, не хвилюйтеся, — сказав він. — Тут у нас кумедно, але все буде гаразд.
Я вийшов із машини і взявся протирати вітрове скло. Над головою в мене раптом завовтузилися. Я поглянув. На брамі вмощувався, прилаштовуючись зручніше, велетенський — я таких ніколи не бачив — чорно-сірий, із пасмугами, кіт. Всівшись, він сито і байдуже подивився на мене жовтими очима.
«Киць-киць-киць», — сказав я машинально.
Кіт ввічливо і холодно роззявив зубасту пащеку, вивергнув сиплий горловий звук, а потім відвернувся і почав дивитися всередину двору. Звідтіля, із-за паркана, голос горбоносого промовив:
— Василю, друже мій, дозвольте вас потурбувати.
Завищала засувка. Кіт підвівся й безшумно зник у дворі. Ворота важко загойдалися, долинуло жахливе скрипіння і тріщання, і ліва половина дверей повільно відчинилася. З’явилося червоне від напруги обличчя горбоносого.
— Добродію! — погукав він. — Заїжджайте!
Я повернувся в машину і повільно заїхав у двір.
Подвір’я було чимале, у глибині стояла хата з товстих колод, а перед хатою величався приземкуватий неохопний дуб, широкий, кремезний, з густою кроною, яка затуляла дах. Від воріт до хати, огинаючи дуб, ішла доріжка, викладена кам’яними плитами. Праворуч від доріжки був город, а ліворуч, посеред галяви, височів колодязний зруб із корбою, чорний від давності та вкритий мохом.
Я поставив машину обіч, вимкнув двигун і виліз. Бородань Володя теж виліз і, притуливши рушницю до борту, взявся припасовувати рюкзак.
— Ось ви і вдома, — сказав він.
Горбоносий зі скрипом і тріскотом зачиняв
ворота, я ж, почуваючись доволі ніяково, озирався, не знаючи, де себе притулити.
— А от і господиня! — вигукнув бородань. — Як здоров’ячко ваше, безцінна Наїно серденько Київпо!?
Господині було, мабуть, поза сто. Вона йшла до нас повільно, спираючись на сучкувату палицю, волочучи ноги у валянках із калошами. Обличчя в неї було темно-коричневе; із суцільної маси зморщок випинався наперед і донизу ніс, кривий і гострий, наче ятаган, а очі були бліді, тьмяні, немовби закриті більмами.
— Здрастуй, здрастуй, онучку, — промовила вона несподівано гучним басом. — Отже, це й буде новий програміст? Здрастуй, голубе, ласкаво просимо!..
Я вклонився, розуміючи, що слід помовчувати. Бабцина голова поверх чорної пухової хустки, зав’язаної попід підборіддям, була вкрита веселенькою капроновою хустинкою з барвистими зображеннями Атоміуму і з написами на різних мовах: «Міжнародна виставка у Брюсселі». На підборідді та під носом стирчала ріденька сива щетина. Одягнута була бабка у ватяну камізельку і чорне сукняне плаття.
— Таким от чином, Наїно Київно! — сказав горбоносий, підходячи і витираючи з долонь іржу. — Треба нашого нового співробітника прилаштувати на дві ночі. Дозвольте вам відрекомендувати… м-м-м…
— А не треба, — відказала стара, пильно мене роздивляючись. — Сама бачу. Привалов Олександр Іванович, одна тисяча тридцять восьмий, чоловічий, росіянин, член ВЛКСМ, нема, нема, участі не брав, не був, не має, а буде тобі, алмазний, далека дорога та інтерес у казенному домі, а боятися тобі, діамантовий, потрібно чоловіка рудого, лихого, а позолоти ручку, яхонтовий…
— Гхм! — гучно перебив горбоносий, і бабка затнулася. Запала ніякова мовчанка.
