Понеділок починається в суботу

Я прокинувся посеред ночі від того, що в кімнаті розмовляли. Розмовляли двоє, ледве чутним шепотом. Голоси були дуже схожі, але один був трохи притишений і хрипкуватий, а другий видавав надзвичайне роздратування.

— Не хрипи, — шепотів роздратований. — Ти можеш не хрипіти?

— Можу, — відгукнувся здавлений і запирхав.

— Та тихше ти… — просичав роздратований.

— Хрипунець, — пояснив здавлений. — Ранковий кашель курця… — І знову запирхав.

— Вийди звідси, — сказав роздратований.

— Та все одно він спить…

— Хто він такий? Відкіля звалився?

— А я звідки знаю?

— От прикрість… Ну просто феноменально не щастить.

Знов сусідам не спиться, подумав я спросоння. Я уявив, що я вдома. Вдома мені за сусідів два брати-фізики, які обожнюють працювати вночі. Десь о другій годині ночі у них закінчуються цигарки, і тоді вони залазять до мене в кімнату і починають нишпорити, стукаючи меблями і перелаюючись.

Я схопив подушку і пожбурив у порожнечу. Щось із шумом обрушилося, і стало тихо.

— Подушку поверніть, — сказав я, — і забирайтеся геть. Цигарки на столі.

Звук власного голосу розбудив мене остаточно. Я сів. Сумовито гавкали собаки, за стіною грізно хропіла стара. Я, нарешті, згадав, де знаходжуся. В кімнаті нікого не було. В сутінковому світлі я побачив на підлозі свою подушку та дрантя, що упало з вішака. Бабка голову відірве, подумав я і схопився. Підлога була холодна, і я переступив на постілки. Бабка перестала хропіти. Я завмер. Потріскували мостини, щось хрустіло й шелестіло в закутах. Бабка оглушливо свиснула і захропла знову. Я підняв подушку і кинув її на диван. Від дрантя тхнуло псиною. Вішак зірвався з гвіздка і висів боком. Я поправив його і взявся підбирати дрантя. Щойно я повісив останній салоп, як вішак обірвався і, шаркнувши по шпалерах, знову завис на одному гвіздку. Бабка перестала хропіти, і я облився холодним потом. Десь поблизу зарепетував півень. У суп тебе, подумав я з ненавистю. Стара за стіною заходилася крутитись, рипіли та клацали пружини. Я чекав, стоячи на одній нозі. У дворі хтось сказав тихенько: «Спати час, засиділись ми сьогодні з тобою». Голос був молодий, жіночий. «Спати то й спати, — озвався інший голос. Почулося протяжне позіхання. — Плескатись більше не будеш сьогодні?» — «Холодно щось. Давай спатоньки». Стало тихо. Бабка загарчала й забурчала, і я обережно повернувся на диван. Вранці встану раніше і все поправлю як слід…