Одіссея практиканта
- Автор: Кривенко Владимир
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Стрельбицький
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Одіссея практиканта». Краткое содержание книги:
– Так, так… – Степан Захарович задумливо потер підборіддя, – на завод, кажете? А, якщо не секрет, що ви мали там робити?
– Ми збираємося встановити там систему контролю рівня води в барабані котла, перевірити якість освітлення на робочих місцях вночі, і перевірити надійність грозозахисту в полі, на скидах.
– Так, так… Знову сумно покивав головою Степан Захарович, з першими двома пунктами вашого завдання ви, хлопці спізнилися на два дні, бо вже й ні рівня того, ні робочих місць немає… Ви звідки їхали? Віктор сказав.
– А! То ви ж якраз повз ті руїни нашої котельної і проїжджали…
– От тобі й археологічний пам'ятник сивої старовини, – з жалем подумав я і запитав: а як то сталося? Жертв, сподіваюсь, нема? Якось обійшлося?
– Та, дякувати Богу, обійшлося без жертв, але коли відбудуємо – невідомо, вибух і з барабану «квіточку» зробив, і покрівлю зніс, і стіни розваляв…кочегара вже допитали. Він «ненадовго відлучився», а коли повернувся, води вже в склі водоміра не було. Він, згідно інструкції, мав залити топку водою, але ж це і догана, і премія тю-тю… бо це зупинка виробництва на кілька днів. У нас же, як ви знаєте, подове горіння, і ту грязюку – мокру золу довелось би тиждень вигрібати. От він і «зекономив» час.
– Якщо кочегар воду пускав, то він же біля котла мав бути! Як же він вцілів? – запитав Едік.
– Ви, коли до Сільради під'їхали, бачили, що двері нарозпаш? А в моєму кабінеті? Теж? А чому? – Бо спека страшенна! Відчиняю все навстіж, хоч і котла в кабінеті не маю… От так і вони, що удумали! – на магістралі там було у них два вентилі; один коло котла, а другий біля насосної, то вони, щоб не чекати в спеці, коли вода набереться, керували наливом дистанційно, по годиннику, аж від насосної, що метрів за 20 від котельної. З холодочку… А та стіна, що до насосної, якраз і встояла. Везе дурням! – Не прибила його, як те кошеня миршаве.
– Суцільні порушення безпеки, – похитав головою Віктор. – Кому розкажи – не повірять, сміятися, як з вигадок, будуть!
– Е, ні! – нарешті посміхнувся Степан Захарович, – це ще не сміх, сміх далі був… – Та ви сідайте, я вам про ту кумедію розкажу, а потім треба ж нам і серйозні справи обговорити та щось вирішити. Ми повсідались і Степан Захарович продовжив своє оповідання.
– Десь, трохи більше за тиждень, привезли нам з того, хай йому грець, товариства «Знання» лектора з цивільної оборони. Ноги б йому повідривати та морду набити! Хоча – ні, спочатку морду набити, а потім, як не зрозуміє, то й ноги повідривати, щоб і дорогу сюди забув, щоб знав, як людей лякати!
– То чим же він так завинив, що ви йому таку страшну кару обіцяєте? – насмілився запитати я.
– А от, слухайте, – розвісив той гицель по всьому клубові плакати з малюнками ядерних грибів, зонами уражень, шляхів еяйкуляції, чи то пак, як її – евакуації, та фотографії попечених японців з Хіросіми, у яких на тілі особливо постраждали місця, закриті темним одягом, і почав лякати людей клятими американцями, котрі ні спати ні їсти не можуть поки не знищать нашу країну, а особливо наш завод, який виробляє пеньку для морських канатів!!! Не знаю, як нашим селянам спалось тієї ночі, але, коли, за кілька днів по тому, о сьомій вечора, в промінні призахідного сонця, під акомпанемент потужного вибуху, в небо піднявся велетенський малиновий гриб… Нє, правда, видовище було жахливе! Селяни згадали ту лекцію геть всю! Всю, до останнього слова! Той гицель казав, що радіація і теплові струмені, відбиваючись від білих стін будівель, завдавала людям більшої шкоди, ніж десь за містом. А у нас же всі хати білені… За десять хвилин село спорожніло. У кого білизна сохла – позривали, обмотались і в степ! Я до півночі по степу на «бобіку» мотався. Людей, як тих зайців на полюванні, фарами виловлював. Пояснював, в село завертав, так ще і йти, деякі, не хотіли… Там, кажуть, мериканці ядрену, таку, бомбу кинули, що годі й повертатись!
– Ну, тепер, нарешті, зрозуміло, – сказав Віктор. – А то, ми їдемо, зустрічних про завод розпитуємо, а вони, як ті ненормальні, «мериканців» клянуть, та від нас тікають. Ледве, завдяки мудрості нашого водія, вас знайшли. Ну що ж, дякуємо за гостину, прийміть наші співчуття, але, якщо зараз роботи нема, відмітьте наші відрядження, та ми й далі поїдемо.
– Як то роботи нема? Ну, з рівнем води та освітленням робочих місць вночі – ясно. Рівень води дощ відрегулює, а робочі місця вночі місяць освітлювати буде. А грозозахист? Не вистачало нам, щоб ще й скирти згоріли! Давайте, хлопці, несіть свої речі в Сільраду, відпускайте машину і до роботи!