Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Биографии и мемуары » Одіссея практиканта
Одіссея практиканта - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Одіссея практиканта

Электронная книга - «Одіссея практиканта». Краткое содержание книги:

Зустрічаючись з друзями, згадуючи минуле, як правило, питаємо і друзів і себе: – А чи справді то було? – А чи справді ті події траплялись саме з нами? – Наче зовсім нещодавно… а й справді, коли ж то було? – Та вже років 30… 40… 50… минуло… – Та бути ж такого не може! Це ж було, наче, вчора! – Ну, не вчора, навіть не позавчора, але ж було! І було саме з нами… Найяскравіше згадується те, що, на той час, трапилось вперше, тоді, коли ще не притупилось гостре відчуття новизни. Це невеличке оповідання-спогад про те як починалась моя довга дорога в якості налагоджувальника, що пролягла Україною, тодішнім Союзом, закордоном… Спогади… спогади… Наші спогади найбільш дошкуляють, на жаль, нашим найближчим, бо вони, бідні, вже чули-перечули ці історії десятки, а може й сотні раз… Так моя теща нещадно обривала спогади мого тестя про війну, полон, концтабір, бо нецікаво було їй ще і ще раз те слухати. Так само і мене і всіх нас обривають наші, стомлені нашими спогадами, найближчі… – «Кому потрібні твої спогади?»… Колись спитав я, я свого, на жаль, вже покійного, друга дитинства: – Порадь, друже, як реагувати на це образливо-болюче питання, що відповісти? – А так і скажи, – відповів він. – Так і скажи, – «Це потрібно мені!» – Чи не буде це виявом егоїзму з мого боку? – «Я хочу… мені потрібно… Терпіть мене»… – Ну, по-перше, – це яскравий вияв егоїзму, не так з твого, як з їх боку, а по-друге – не ставай на горло своїй пісні. Можливо комусь буде не лише цікаво, але й корисно пройти з тобою пліч-о-пліч, бодай кілька метрів, мирними «шляхами твоєї бойової слави» – не лишай їх такої можливості! Отже, шановні мої читачі, запрошую вас в ті, вже далекі шестидесяті… в мою юність.
1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на страницу:

– Не тебе, а того, кого на трасі голодного кинув. Я ж мусив, якось спокутувати твою провину, бо яку думку про наше священне товариство налагоджувальників буде мати оцей «доукомплектований» коли залишить нас? – Едік, у відповідь на ті слова тільки скрушно махнув рукою.

– А тепер, – продовжив Віктор, – на горшок, в душ і в люлю, бо завтра рано-вранці їдемо далі.

– Та, куди ж спішити, – не погодився Едік. – ми ж планували тут два – три дні побути.

– Так би воно й було б, аби студент нам такого форсажу не надав, а тепер, ми вільні дні проведемо або в Миколаєві, або в Одесі, або додому поїдемо. У кожного буде вільний вибір.

– Якщо я маю право голосу, – втрутився і я, – то я пропоную в темпі зробити все необхідне якнайшвидше, щоб мати хоч би тиждень вільний, бо що ті три дні на морі – одне розстройство.

– О! Чув, Едік? – слова не хлопчика, а мужа!!! – І, повернувшись до мене, поплескав мене по плечу і сказав:

– У чому річ? Ти ж тепер вже не додаток до нашої бригади, а наш рівноправний колега. Так, що, як буде потреба – висловлюйся, не тушуйся!

– Я теж за, – знехотя погодився Едік, – тільки от, нащо так коней гнати? Можна ж і з обіду поїхати… Вранці ж так солодко спиться!.. Ми з Віктором дружно, від душі, розсміялись.

– Не буде у тебе солодкого завтра вранці, бо, в потрібному нам напрямі їде машина з заводу. Я вже домовився, водій зробить невеличкий «гак» і підвезе нас до самісінького заводу, щоб не тягати нам наші валізи по спеці та пилюці.

– А що ж ти не сказав, що на шару їдемо? – враз повеселішав Едік. – Якщо на шару, то я і вночі встану!..

О шостій ранку наступного дня, Веселинове, вже зникло в густій куряві, піднятій колесами нашої машини, а десь за годину-півтори, ми вже в’їжджали в досить велике село. На в'їзді в село побачив я мальовничі руїни, що визирали з-за дерев та густих кущів бузини.

Є у мене така, напівсвідома, археологічна риса; – тягне мене доторкнутись до уламків минулого, дихнути повітрям прадідів. Обов'язково, думаю, знайду час, навідаюсь сюди.

Водій наш, як і ми, був тут вперше, отже зупинився біля першого-ліпшого перехожого – дідуся з широкою сивою бородою, розпитати дорогу.

– До заводу? До нашого? Хочете доїхати? Ха! До заводу вони захотіли! Нечистий на ньому млинці зараз пече, а вони доїхати хочуть! Дід аж сльози сміху рукавом витер, безнадійно махнув рукою, та й попрямував у чийсь двір. Водій скривив губи, ми знизали плечима, – кожне містечко має конституційне право на свого дивака, – вирішили ми, та й рушили далі. За сотню метрів наздогнали бабусю, що швидко чимчикували стежкою, несучи у фартусі огірки. Зупинились, привітались.

– А підкажіть, будь ласка, бабусю, як до вашого заводу дістатися?

– До заводу? До нашого? У-у-у! Мериканці кляті! Бабуся люто сплюнула, комусь пригрозила сухеньким кулачком, перехрестилась, (прости Господи мене грішну) і, пришвидшивши ходу, рушила далі…

– Нам вельми поталанило, чи тут концентрація диваків перевищує конституційну норму? – чи то нас, чи то себе запитав водій. Наступним був хлопчина років 12 в дірявих «техасах» з сапою на плечі. Не ризикуючи втретє наступати на ті ж самі граблі, водій спитав.

– Хлопче, а де тут ваша сільрада?

– Вам до Степана Захаровича? То вам треба швидше, бо потім його до вечора не зловите! Хлопець, пожалкувавши, що не по дорозі, і ми його не підвеземо туди, куди йому треба, докладно розповів, як доїхати. Водій, все ж, ще раз вирішив випробувати долю:

– А скажи, хлопче, від вашої сільради до вашого заводу далеко?

– До заводу? До нашого? Так він же теє… Ну, словом… далеченько… Вам в сільраді Степан Захарович дорогу покажуть, – засміявся хлопець і рушив у своїх справах.

– Не село, а Бермудський трикутник, – сказав я, не підозрюючи, як був близько до істини.

– Концентрація диваків невпинно зростає, – пробурмотів водій, розвертаючи машину у вказаному напрямі.

Шукали, дякуючи хлопцеві, недовго. Невеликий ошатний будиночок з дошкою-плакатом «СІЛЬРАДА» гостинно чекав на нас з відчиненими дверима. Заходимо, двері в кабінет голови сільради теж розчинені бо, хоч ще не полудень, а спека вже навалюється. За столом гортає якісь папери кремезний чолов'яга років під 45, засмажений південним сонцем до кольору мореного дуба. Козак! Дитя степу! Видно, лише нагальні справи змушують його інколи навідуватись до свого кабінету.

Побачивши нас, відклав папери, підвівся, вийшов з-за столу і привітався з кожним з нас потиском широкої зашкарублої долоні та запитливо подивився на Віктора, пізнавши в ньому старшого. Віктор витяг з нагрудної кишені червоне посвідчення «Променергоавтоматики» і пояснив мету нашого візиту.

1 2 3 4 5 6 7 8
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)