Роза Вітрів
- Автор: Литвин Ярослава
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-617-7173-30-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роза Вітрів». Краткое содержание книги:
І, незважаючи на втечі, всі злети і втрати, пошуки і відкриття, у цій шаленій, часом пристрасній, часом болісній коловерті, Розі вдається зберегти найважливіше — себе.
ISBN 978-617-7173-30-3
© Ярослава Литвин, 2015
© «Смолоскип», 2015
Верталася додому до Києва трьома електричками — це такий особливий маршрут: через Львів і Здолбунів. Погостювала і там, і там по кілька діб.
5
В майстерні на мене чекав Єжи.
— Я прийшо-ов — тебе нема,— заявив він, розвалившись на матраці, який за допомогою простирадл у дельфінчики я переладнала на своє безрідне ліжко.
— У гори їздила.
— Ааа... а я щойно з Єги-ипту,— усміхнувся він, мов кіт, стежачи за моїми реакціями. Якось занадто уважно стежачи. Невже мої реакції настільки важливі? Чи ти хочеш щосекунди переконуватися у тому, що справляєш вірне задумане враження?
— Рада за тебе. А хіба туди їздять на кілька днів?
— ...Ну, зна-айшла? — ігнорує він моє запитання.
— Що саме?
— А-або роботу, або багате-енького кобелька? — шкіриться.
— Ні. Зате ти, бачу, знайшов собі багатеньку сучку. А чи кобе-елька? — розмотую з шиї в’язаний шарф, стягую чоботи. У Єжи улюблена забавка — виводити мене з себе, доводити до сказу.
— Ні, ми-ила, нічого ти не розумі-ієш...— повільно і розмаяно тягне він паузи і хрипкі звуки, що спливають із богемного горла, зрідка посмоктує сигарету, тримаючи її двома пальцями. Випускає дим рівно, ніби цілить ним у мене воєдино зі своїм прямим брутальним поглядом.— Мені секс набри-ид, для мене в ньому більше немає нічого ці-ікавого, нічого ново-ого...— Струшує попіл на підлогу, ледь ворухнувшись. По-звірячому вільно розвалився на ліжку, зігнувши одну ногу в коліні, заклавши руку за голову, зануривши її просто у волосся, а права з сигаретою ліниво звисає. Стовідсотково вловлюю тут вплив Мікеланджело. Жалкую, що не маю зараз камери — настільки досконала, живописна, кіношна постановка. Якби я колись знімала фільм або писала книжку, то стовідсотково включила б цей момент. Цікаво, як довго він репетирував перед люстром?
Я нічого не можу із собою зробити — усміхаюсь. Якось навіть ніжно.
— Не стоїть вже? — тихо питаю.
— Що-о?! Я не дочув, повто-ори ще раз.
— Нічого, милий,— так само лагідно усміхаюсь, ховаючи підстьобку за пальцем, який злегка прикусила.
— Зла ти та-ака, чу-увак, переспала би з кимсь і по-пусти-илась,— заявив Єжи, награно чмокнув мене у лису потилицю і шаснув за дверний коц.
Так, я найзліша людина в світі.
6
Скоро так вийшло, що я знайшла роботу. Хоча, серйозною і дорослою роботою я б це і не назвала. Але...
Того дня я сиділа на лавці у сірому туманному скверику, по якому одиноко походжала поміж химерних голих дерев маленька бабця у сіренькім пальті й червоному капелюшку-ка-занку. Ніби видиво зі снів Фелліні.
Коли я вже втрете переглядала газетку з оголошеннями про вакансії, до мене підсів парубок у костюмчику. Такий ванільно-пристойний. Світленький і з акуратним коротко стриженим газончиком на голові. Прямо на замовлення. Обожнюю хороших вихованих хлопчиків.
Коли я відкотила погляд від раптового гостя, то старенька вже щезнула. Я усміхнулася сама до себе. Ніби знала якийсь секрет.
— Роботу шукаете? — запитав між іншим хороший хлопчик, водячи оком по газетці. Я кивнула і дозволила собі підпалити, запальничка в нього дешева з прозорої пластмаси:
— Шукаю-шукаю.
— І як воно?
— Та потихеньку.
— Антон, до речі.
— Роза.
— А що саме шукаєш?
— Та щось таке, де багато платили б.
— О! Це всі таке хочуть,— він усміхається. Гарний прикус, дорогий стоматолог, здорове харчування. До біса милий хлопчик.— А що вмієш робити?
— Ну, майже нічого,— чесно зізналася.— Я жодного дня не працювала в офісі...— Глянула на його офісну пику і так незручно стало, що й собі додала,— Так незручно.
— А чим раніше на життя заробляла? Батьки?
— Ні, які батьки, я вже давно самостійна. Ну, я на гітарі іноді граю, то аскала по переходах, коли геть туго було. А то так, дрібницями: де кому допомогти, де щось продати, де просто добрі люди нагодують, обігріють.
— І не скажеш по тобі,— дивується мій хороший,— така наче гм. інтеліґентна на вигляд.
Я сміюся. Скільки нас таких інтеліґентних і на вигляд і зсередини плустає світом. Мене так раптом розвеселило дражнитися з нього, пояснювати, як можна існувати вдвох на студентську степуху чи безкоштовно проїхати з одного кінця країни в інший. Або ж як жити всюди і ніде.
— А як це? — питає він.
— Ну отак. Живу всюди.