Роза Вітрів
- Автор: Литвин Ярослава
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-617-7173-30-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роза Вітрів». Краткое содержание книги:
І, незважаючи на втечі, всі злети і втрати, пошуки і відкриття, у цій шаленій, часом пристрасній, часом болісній коловерті, Розі вдається зберегти найважливіше — себе.
ISBN 978-617-7173-30-3
© Ярослава Литвин, 2015
© «Смолоскип», 2015
Єжи великий професіонал. Він все робив як треба. І малярствував стоячи. Але йому це не допомагало. Ніхто ніколи не цікавився його полотнами.
А я мріяла поділитися із ним своїм талантом! Адже, здавалося, без Єжи мені не потрібні аніякі в світі таланти!
Але він боявся полотна. Боявся бути собою на полотні. Я ж ніколи нічого не боялась. Жила ним живим.
Все ще так, як я лишила. Плитка тут була — маленька електрична спіралька на постаменті з кнопками. І старий холодильник «Донбас» теж був, ми його знайшли на якомусь смітнику. Туалет — в кінці коридору, до якого виходили двері усіх майстерень. До крана раковини можна приладнати шланг, стати в тазик і влаштувати душ просто у вбиральні, що ми постійно і робили, зависаючи там ледь не по півдня. Кілька разів навіть організовували потопи (але про це нікому).
Саме ті години чомусь найпершими приплили на згадку: ми з Єжи удвох ледь уміщаємося, стоячи навдибки у шершавому алюмінієвому тазику. Намилюємо одне одного духмяною піною. А потім по черзі обливаємо з подзьобаного шланга. Вода чомусь виходила така ніби ряба, багатошарова: не тепла, а холодно-гаряча поперемінно. А потім якась тьотя Груня тарабанить нам у двері: «Маладьож, ви шо це задумали, га? Геть стид потіряли!». Штурми тьоть Груні трішки псують малину, але згодом ми, відриваючись по повній, неспішно походжаємо чи мчимо наввипередки до майстерні. Удвох мокрі, безсоромно збуджені, загорнуті лише у вафельні рушнички, вкрадені у поїзді.
Я поприбирала його сміття, накидала власних лахів для антуражу. Знайшла свої старі речі, котрі не забрала тоді. Довго і ностальгічно їх роздивлялась і обнюхувала. Чи завжди минуле пахне димом?
Зварила на вечерю вареники, які знайшла у його морозилці. Єжи так і не прийшов на ніч. Не явився і наступного дня.
Я вже не витримала і зателефонувала на третій день, дізнатися, чи не сталося чого.
— Ти зна-айшла роботу, чува-ак? — спитався він.
— Не.
4
Я купувала журнали з вакансіями, сиділа на телефоні, носила писані від руки СV — безрезультатно. Ніхто у мене не вірив. У лису дівчину з кришнаїтським наплічником.
Потім недобрий вітер приніс Єжи. Він без тіні злості заявив, що з такою бомжацькою торбиною мене ніхто ніколи не візьме на роботу. Про зачіску жорстоко промовчав. Певно, жалів мене. Це я після нього таке собі наробила і час від часу підстригала до восьми міліметрової довжини.
Єжи не затримався надовго. Він склав якісь пожитки до шкіряної сумки та попрямував до дверей.
— Ти куди? — нервово спитала я, мені було тоскно і мулько в цій нашій майстерні на самоті.
— Забира-аюсь... і даю тобі свободу на твоїх за-аконних метрах,— рвучко обернувся до мене він, зробив кілька кроків задкуючи, схилив набік кудлату голову.
Я спробувала впіймати його словами:
— Єжи! Ти пишеш?! — Мене це питання гризло, я боялася, що не встигну його поставити. Не зможу його поставити.
— Ні. А на-ашо? — примружився, труснув вогнем й пудом подув геть.
Я визирнула у вікно. На нього хтось чекав у дорогій спортивній машині. Тільки-но Єжи застрибнув до салону, як авто зі скреготом зірвалось.
Я ж знову гепнулась у крісельце й закурила. Горло давило почуття жалю до себе. Мені вже млосно і тужно тут від самотності.
Ну, чесно, дурепко, на що сподівалась? Чого чекала?
Я жбурнула кришаїтський наплічник до смітника.
За півгодини дістала його, розуміючи, що не маю іншої альтернативи. Хіба що ходити на співбесіди з поліетиленовим кульком із супермаркету.
Тоді ж я чітко, як на цифровому фото усвідомила, що ще кілька днів отакої тиші, і до мене можна буде викликати санітарів.
Тому нашвидкуруч зібралася й попрямувала до клубу, де мали виступ мої знайомі.
Після концерту я натхненно подалася на вокзал, придбала квиток на найближчий потяг до Мукачева, забігла до майстерні по рюкзак зі спальником, і за кілька годин м’яла своєю дупцею сидіння плацкартного вагона, розглядаючи супутників, тихо сварячи себе за свою втечу. Але інакше я не могла. Мої легені відмовлялися приймати повітря.
До Мукачева я так і не потрапила. Вистрибнула у добре знайомому Воловці, впіймала сільський автобус, кілька днів вешталася горами, ночуючи по хатах, куди можна таки напроситися, особливо у районах, віддалених від навал щедрих туристів.