Роза Вітрів
- Автор: Литвин Ярослава
- Год: 2015
- Язык: украинский
- Год: Смолоскип
- ISBN: 978-617-7173-30-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Роза Вітрів». Краткое содержание книги:
І, незважаючи на втечі, всі злети і втрати, пошуки і відкриття, у цій шаленій, часом пристрасній, часом болісній коловерті, Розі вдається зберегти найважливіше — себе.
ISBN 978-617-7173-30-3
© Ярослава Литвин, 2015
© «Смолоскип», 2015
Ґьорла не радо коцюбиться, напинає вустонька. Відчуваю, заздрощі вбивають дружбу. Вах-вах! Який у мене благовірний!
— Єжи-и Вітрів до ваших послуг,— схиляється він у глибокому реверансі, пнучись бути ґречним, і ледь не гепається.
Ну і блазень! Вдержую його за непіддатливий стан. Сама заледве тримаюсь.
Чогось сміюся йому у плече, так по-домашньому сміюся. Я пригадала, наскільки рідне його тіло, наскільки скучила.
Гадаю, все заспокоїться, все стихне...
Але Єжи надумав влаштувати перформанс:
— А ви зна-аєте, що моя дружина — геніа-альна художниця?! Що її полотнами за-ахоплюються критики й мистецтвозна-авці? Що вона — нове слово, новий на-апрям, новий колір?
— Єжи, тихо, заспокойся, ти гониш, це смішна неправда. Хочеш, вийдемо зараз у коридор і покуримо, хочеш? — гладила його по волоссю й легенько підштовхувала до дверей. Востаннє Єжи бачила у такому стані, коли його дипломне полотно оцінили на трійку. Тоді було ховайся по катакомбах. Літало все! Він кричав, ричав і шарпався, врешті-решт пошматував картину, а доки ламав раму, то поранив руки. Кров крапала просто на підлогу. Його не можливо було нічим заспокоїти. Дикий і неконтрольований.
— Зараз-зараз, я ва-ам покажу! — Єжи вирвався та кинувся до стелажів.— Ось, дивіться, це моя дружина пи-са-ала! І це! І це! І ось це! Тут всюди її полотна! На них навіть пи-илу немає! Бо я протирав ра-аз на місяць, бо це Мисте-ецтво! Ви чуєте,— він зібрав п’ятірню у жесті «добрі друзі» й промукав: — м-м-мисте-ецтво! З великої, курво, літери! Таке мисте-ецтво не можна губити! І ось! — Єжи знімав полотно за полотном і тицяв перед очі здивованим глядачам. Ті розгублено кивали.— І тут! І оце! Оце я! Схоже? І отут я! І тут! І це — теж її рук творі-іння! Ну, чи не геніа-альна?!
Він завмер, подивився на переляканий люд, перевів подих. Надворі гул машини, фари прохромили снопами світла напівморок, лизнули стару фарбу наших стін. Йому щось ляснуло в голову.
Єжи взявся роздягатися, кидаючи речі собі під ноги. Така тиша, що чутно як у когось жебонить у пузі.
— Що... що ти робиш? — дихаю словами. Дихаю голосніше, ніж говорю.
— Ти мене писатимеш! Ти писатимеш, чува-ак,— абсолютно голий бігає майстернею і жбурляє мені пензлі, фарби, ДВП.— А я позува-атиму. Як рані-іше. Ти.
Кілька тюбиків вдаряє мені по тілу, але не відчуваю, не реагую.
Єжи гепається коло мене навколішки й обіймає. Він добряче піддав. Очевидно, ще до того, як сюди приперся.
Я стою розгублена. Його кучері розсипалися біля моїх колін. Треться обличчям, як кошеня. Намагається злегка розвести ноги й просунути голову, щоб сховатися як маленький хлопчик серед двох дерев. На плечах і спині смішні веснянки.
Всі гості очманіло дивляться на ці акуратні голі сід-нички. А мені не шкода. Це найдовершеніша дупа в світі.
Ну що ж. Я стікаю й всідаюсь по-турецьки, вмощую картонку 30x40 зліва від себе. Єжи кладе свою кошлату макітру мені на праве коліно, притуляє великий палець руки собі до вуст. Ну як маленький, прекрасний деспот. Голе тіло звернув у позу ембріона, ідеальна лінія хребта йде видимою частинкою спіралі й зникає у повітрі, переходить в абсолют. Досконалий, як мушля.
Добре, що тут є каремат і мій спальник зверху, не відморозить собі нічого.
Я вичавлюю чисту фарбу просто на забілений картон, навіть без розчинників, і розтягую мастихіном. Всього два кольори — кадмій червоний і кадмій жовтий — його кольори. Всього кілька рухів. Єжи спостерігає за мною, не прибираючи пальця. Погляд у нього такий дитячо-розбишацький. Ні, цей шалапутний вітрогон ніколи не подорослішає...
— Я гарний виходжу? — питає, доки силюся передати вираз обличчя.
— Як Діоніс.
Він мовчить і хитро-напружено дивиться на мене, капосник.
— Поклади руку на місце,— відгавкуюсь я.
— Чого?
— Поклади, ти мені заважаєш.
Єжи хмуриться, але лап від мене не приймає.
9
Примарний образ Єжи кублився на полотні, яке відклала вбік, не встаючи, обережненько. Сам він солодко і п’яно спав, знесилений від нелегкої роботи натурника. Мої друзяки про щось тихо теревенили й вили душевних пісень. Дехто розклав принесені зарані спальники й умостився спочивати по кутках просто на підлозі.
Я перетягла Єжи до себе на матрац, він щось нявкнув, але до кінця не прокинувся. Пригорнувся до мене, я намотувала на пальці його кучерики. За кілька хвилин його дихання вирівнялось і стало глибшим. Слухала дихання, не спала. Слухала дихання. Коли всі поснули — не спала — дослухалася до спокійного сопіння — не спала — вмовляла себе, що зовсім його не хочу — не хочу наново все згадати — піти на дно — припинити боротись. Чому, ну чому від цього немає ліків?!