Син сонця [uk]

Карна ледве стримував тремтіння вуст. Він бачив, як темні очі володаря Двараки обсервують його пильно і безжалісно. Джанардана спостерігав душевні муки свого співбесідника з холодною, байдужою цікавістю.

«Я для нього — ніщо, — спливла думка, а потім друга, виразніша: — Нелюдь! Він уже думає, що зламав мене! "

— О, Джанардано, — вимовив Карна, намагаючись, щоб голос не тремтів, — ні за багатства світу цього, ні задля влади, ні від радости, ні від страху я не промовлю лжі! Ти це знаєш?

Крішна кивнув. Тепер Карна знову дивився йому просто в лице. " Я можу опиратись! Можу!»

— Хай я народжений княгинею Кунті від самого Сур'ї і є сином Панду по закону, — продовжив Вайкартана, — але Кунтідеві мене покинула. Дружина сути підібрала безпомічне немовля, обмила і нагодувала. Радга — моя мати, а Адгіратга — батько! Вони назвали мене Васушеною, до них прикуто любов'ю моє серце, з ними я, дитям, творив пожертви Богам! І їхнім сином залишуся до смерти!

Карна підвищив голос. Він хотів розбити цю маску зверхньости та влади над душами людей. Крішна уважно слухав, нічим не видаючи своїх почуттів.

— Крім батьків я ще маю друга! — говорив Карна палко, — завдяки Дурьйодгані я став князем Ангу, а нині він в усьому покладається на мене! Сподіваючись на мою поміч, він відмовився від миру. І ні під загрозою смерти, ні задля голосу крови, ні від страху, ні від жадібности я не можу зрадити сина Дгрітараштри!

Варто було б на цьому і закінчити розмову, але Вайкартана знав уже, що скаже все про що частенько думав в останні неспокійні тижні.

— Крішно, — знову заговорив він, — ти скорив собі Пандавів, як намагаєшся скорити мене. Вони все зроблять по твоєму слову. Вони могли б, аби ти захотів, і примиритися зі мною, і полюбити мене, а я… я давно вже люблю свого брата — ворога, якого присягнув убити.

Та, якщо ти маєш хоч щось від людини, Джанардано, не розповідай Пандавам про шостого брата! Зброя уже вийнята з піхов і вимагає кривавої жертви. Якщо я не зустрінуся з Арджуною у двобої, то порушу присягу і вкрию себе ганьбою.

Якщо ти є Богом цієї землі, Темноликий, одне тільки є у мене до тебе прохання — не роби так, аби ми загинули безславно! Нехай ми помремо від меча, як і личить аріям! І поки стоятимуть гори і тектимуть ріки, хай не поляже слава про нашу останню битву, а мудрі жерці розкажуть про неї нащадкам! Збережи ж мою таємницю, володарю Двараки, і нехай станеться те, що призначено долею!

Крішна мовчав. Довго мовчав. Його пишний оршак уже покинув мури Гастінапуру і рухався лісовою дорогою на південь. Карна теж замовк, змучений довгою промовою. Піднесення змінилося спустошливою порожнечею.

Врешті Темноликий ворухнувся і вимовив стиха:

— Нескорений…

Холод пройшов по тілу Карни. Холод і спомин про давній біль та кров на мармурових плитах.

— О, Карно, — озвався знову Крішна, — даремно ти відмовляєшся стати Великим Князем. Що ж, через сім днів, на новомісяччя, станеться битва! Скажи ж Кауравам, що і вони, і ти з ними, прийнявши смерть від зброї, досягнуть неба, як і хочуть!